Фах
Шрифт:
— Я вважав…
— А ти спробуй. Спробуй… До речі, який ти здобув фах? — несподівано запитав Тревіліян. В голосі його забриніла очевидна ворожість.
— Розумієш…
— Ну що ж, розповідай. Якщо ти вже корчиш із себе такого розумника, давай подивимося, ким ти став. Я бачу, ти все ще на Землі, значить, ти не програміст і твоє спеціальне завдання не таке вже й важливе.
— Послухай, Треве, — мовив Джордж, — я запізнююсь на побачення. — Він позадкував, силкуючись посміхнутися.
— Ні, ти не підеш. — Тревіліян,
Він шалено тряс Джорджа, і коли вони, не припиняючи боротьби й мало не падаючи, рухалися через залу, у вухах Джорджа пролунав голос долі у вигляді оклику полісмена:
— Досить. Досить. Припиніть!
Серце Джорджеві налилося свинцевим тягарем і важко забилося. Полісмен запитає їхні імена і вимагатиме посвідчення, а у Джорджа немає документів. Після перших же запитань відкриється, що він не має фаху. І, крім того, все відбуватиметься в присутності Тревіліяна, який нестерпно страждав, зазнавши невдачі, й, повернувшись додому, він роздзвонить це всім, утішаючи своє уражене самолюбство.
Джордж не міг знести цього. Він вирвався і кинувся був тікати, та відчув на своєму плечі важку руку полісмена.
— Гей, постривайте! Покажіть-но ваші документи.
Обмацуючи кишені в пошуках свого посвідчення, Тревіліян різко мовив:
— Я — Арманд Тревіліян, металург по кольорових металах. Я тільки-но брав участь в Олімпіаді. Ви краще з’ясуйте, сержанте, хто він такий.
Джордж стояв перед ним і не міг вимовити ні слова. Губи йому пересохли, а горло стислося.
Почувся чийсь спокійний і вимогливий голос:
— Можна вас на хвилиночку, сержанте?
Полісмен обернувся:
— Так, сер?
— Цей юнак — мій гість. Що сталося?
Джордж озирнувся, не в змові приховати подиву. Це був той самий сивий чоловік, який сидів з ним поряд на Олімпіаді. Сивий доброзичливо кивнув Джорджеві. Його гість? Він що, з глузду з’їхав?
— Ці двоє порушували порядок, сер, — пояснив полісмен.
— Заподіяно якийсь злочин? Є збитки?
— Ні, сер.
— Що ж, тоді я всю відповідальність беру на себе.
Він показав полісменові маленьку картку, той одразу ж відступив назад.
— Постривайте… — обурено почав було Тревіліян, але полісмен рвучко повернувся до нього:
— Все гаразд. Маєте якісь претензії?
— Я тільки…
— Йдіть своєю дорогою. І ви теж… Розходьтеся.
Навколо них зібрався чималий натовп. Тепер він розпався, і люди неохоче розійшлися.
Джордж дозволив супроводжувати себе до скімера. Однак перед тим як сідати, зупинився.
— Дякую вам, але ж я не ваш гість.
Могло ж статися так, що його помилково вважають за когось іншого.
Та сивий посміхнувся і сказав:
— Ви
— Але ж…
— З вами нічого поганого не трапиться, повірте. Зрештою, я просто хотів позбавити вас деяких неприємностей, пов’язаних з поліцією.
— Але ж чому?
— Ви хочете знати причину? Ну припустімо, що ми з вами — ви і я — почесні земляки. Згадайте, як ми разом уболівали за ту саму людину. А ми, земляки, повинні триматися один одного, навіть якщо ми зв’язані почесним громадянством. Еге ж?
І Джордж, який зовсім не довіряв ні цьому Інженеску, ні самому собі, опинився у скімері. Він вирішив було вилізти, та вони вже піднялися в повітря.
«Цей чоловік посідає якесь положення в суспільстві, — збентежено подумав він. — Бо ж полісмен послухав його».
Джордж уже майже забув, що головна мета його прибуття до Сан-Франціско — розшукати не Тревіліяна, а кого-небудь, досить впливового, щоб домогтися перегляду його здібностей для здобуття освіти.
Такою людиною міг бути й цей Інженеску. І він сам натрапив на Джорджа.
Все може скластися дуже вдало… Проте ця думка здалася Джорджеві не дуже переконливою. На душі було мулько.
Під час недовгого польоту Інженеску вів спокійну розмову. Він показав Джорджеві найцікавіші в місті місця, поділився згадками про минулу Олімпіаду, на якій був присутній. Джордж слухав неуважно, хмикаючи у паузах щось незрозуміле. Він з хвилюванням стежив, куди летить скімер.
Чи не прямують вони до одного з виходів у захисному куполі, щоб вилетіти з міста? Ні, вони почали знижуватися, і Джордж з полегшенням зітхнув.
Скімер опустився біля розташованого на даху входу в готель. Коли Джордж виліз, Інженеску запитав:
— Ви не відмовитесь пообідати зі мною в моєму номері?
— Звичайно, — відповів Джордж і приязно посміхнувся. Він якраз почав відчувати порожнечу в шлунку, бо ж пропустив другий сніданок.
За обідом Інженеску не промовив і слова. Настала ніч, і автоматично ввімкнулися стіни. «Я прожив самостійно майже цілий день», — подумав Джордж.
Коли вони вже пили каву, Інженеску нарешті знов озвався:
— Ви поводилися так, наче підозрювали мене в чомусь недоброму.
Джордж почервонів і, поставивши чашку, спробував щось заперечувати, та його літній співрозмовник розсміявся і похитав головою:
— Так воно і є. Я уважно спостерігав за вами, відколи вперше побачив, і мені здається, що тепер багато про вас знаю.
Джордж перелякано підвівся.
— Сядьте, — мовив Інженеску, — я тільки хочу допомогти вам.
Джордж сів, але в голові його здійнявся вир думок. Якщо старий знав, хто він, то чому не залишив у руках полісмена? А з другого боку, чому він вирішив запропонувати йому допомогу?