Фальшивий талісман
Шрифт:
— Тихо, — наказав Бобрьонок. Зв’язав руки чоловікові й спритно обмацав його. Не знайшовши зброї, обмацав ще раз уважніше й увімкнув ліхтарика, освітивши обличчя нічного гостя. Молодий, років двадцяти п’яти хлопець, повновидий, кирпатий, дивиться злякано й губи тремтять.
— Хто ти? — запитав майор владно. — Й звідки?
Хлопець скривився, мало не заплакав і відповів приречено:
— Іван Заглада, і документи в мене є…
— Який Заглада й звідки?
— З лісу… Там курінь, і я живу…
Бобрьонок
— Швидше! Всю правду й до кінця. Коли закинули, з ким, яке завдання? Справжнє прізвище?
— Заглада, я ж кажу, що Заглада, і не вбивайте мене!
Бобрьонок підштовхнув його в глиб хліва.
— Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…
— Кажи: звідки й яке завдання?
— Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В хаті Параски Ковтюх.
Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. На всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва й мало не зштовхнувся з самою Параскою. І одразу ж у темряві за нею виринув Толкунов.
Параска, опинившись між двома чоловіками, метнулася вбік, але від капітана не втік би найспритніший диверсант, не те що жінка.
— Не роби дурниць! — наказав.
Він підштовхнув Параску до хліва, де стояв у кутку хлопець із зв’язаними руками, — жінка кинулася до нього, обійняла й заплакала.
— Що вони зробили з тобою, Івасику! — вигукнула. — І чого кидаєтесь на людей? — обернулася люто.
— Ви знаєте цього хлопця? — не звернувши уваги на її лемент, спокійно запитав Бобрьонок.
— Чом не знати? Чоловік мій.
— Як називається?
— Іван Заглада. З сорок першого в мене, й люди можуть підтвердити.
Бобрьонок почув, як розчаровано гмикнув Толкунов у нього за спиною, і запитав:
— У якій частині служили, Заглада, і як потрапили в оточення’
Хлопець виструнчився, скільки дозволяли зв’язані руки, й доповів чітко, наче своєму ротному командирові:
— Сержант тридцять шостої гаубичної батареї вісімдесят першого артдивізіону. Нас оточили під Рівним, розгубив своїх і вирішив залишитися. Мав поранення в ногу й не міг іти… — додав, похнюпившись.
— Чому не з’явився у найближчу військову частину після визволення?
Заглада шморгнув носом, блиснув очима на Параску й відповів винувато:
— Вона не відпустила…
— Але ж ти солдат.
— Солдат! Я їй казав: мушу йти до своїх, вона плаче — не пущу, бо вб’ють… У лісі курінь обладнала, за болотом, там місця чорні, ніхто не ходить, а вночі в сараї зустрічалися.
— Ти дезертир! — раптом люто вигукнув Толкунов. — Типовий дезертир і зрадник. Підеш під трибунал, штрафбат забезпечений! Ясно?
Хлопець опустив голову.
— Куди вже ясніше…
— Хто з селян може підтвердити, що він справді оточенець? — запитав Бобрьонок у Параски.
Та
— Його не розстріляють? — запитала, дивлячись лячно.
— Я кажу: обійдеться штрафбатом… — Толкунов вимкнув свій ліхтарик, економлячи батарейки.
— Тут кожен у селі знає мене. Я не допомагав німцям і не служив у них, усі підтвердять, — сказав Заглада.
— Держався за спідницю, — зневажливо кинув Толкунов.
— Чекайте, — нараз випростався хлопець, — я догадуюсь, кого ви шукаєте. Параска бачила в лісі й казала мені…
— Кого? — підскочив до жінки Толкунов. — Кого й коли, кажи швидше!
— Лейтенант з Сидором, ще накульгував. Учора вранці, бачу, чимчикує якийсь лейтенант до Жашковичів. Іван мусив повертатися до лісу, і я саме вийшла звідти, з хліва. Я заховалася — до кого, думаю, іде? Чагарниками обійшов Жашковичі, а потім на стежку звернув, що до лісника. Та стежка тільки до лісника, — додала впевнено, — ми тут усі стежки знаємо.
Бобрьонок розв’язав хлопцеві руки.
— Зараз ми покажемо тебе комусь із села, — сказав, ховаючи ремінь. — Якщо ти оточенець, відправимо тебе до маневицької комендатури.
Заглада поворушив пальцями, розминаючи руки. Параска прихилилася до нього.
— Я одразу запідозрила того лейтенанта, — сказала. — Чого ховатися в кущах? Та й лісник підозрілий, кажуть, з бандерами зв’язаний.
Толкунов перезирнувся з Бобрьонком.
— Пішли, бо й так забарилися…
5
Оберштурмбанфюрер СС Грефе уважно прочитав характеристику, вдоволено відкинувся на спинку стільця. Здається, кандидатура відповідає усім вимогам: нарешті знайшли людину, яка задовольнить усіх. Бо дані на цього агента вимагає Сам Кальтенбруннер, та й бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг, начальник VI управління головного управління імперської безпеки й безпосередній начальник Грефе, безумовно, ознайомиться з нею. Оберштурмбанфюрер присунув до себе характеристику, ще раз уважно вивчив її.
Петро Іполитов. З кінця двадцятих років по сороковий мешкав на Україні, в Узбекистані, Башкири. Під різними прізвищами. Перед війною, використавши службове становище завідуючого нафтобазою на одній із станцій Туркестано-Сибірської залізниці, прихопив велику суму грошей, зник з нею, переховувався деякий час.
Оберштурмбанфюрер потер ніс кінчиком випещеного з відполірованим нігтем пальця, що свідчило про вдоволення і гарний настрій. Вивчав характеристику далі.
У листопаді сорок першого року Іполитова мобілізують до армії, де він служить спочатку командиром взводу, потім — роти. У травні сорок другого, улучивши зручний момент, переходить на бік німецької армії. Під час допитів повідомив командуванню багато важливих фактів, що мали неабияке військове значення.