Фальшивий талісман
Шрифт:
— Чуєш, димом пахне? — запитав.
Майор принюхався, проте, крім гострого запаху прілого листя і живиці, не відчув нічого. Невизначено похитав головою.
— Невже не відчуваєш? — переможно всміхнувся Толкунов. — У лісника горить в печі.
— А що варять? — не без іронії запитав Бобрьонок, але капітан не сприйняв його під’юджування.
— Ступай обережно, — попередив. Витягнув свого знаменитого пістолета й засунув за пас: тепер ніхто не міг напасти на них зненацька, це було перевірено досвідом — недаремно
Вони просувалися, часто зупиняючись. Ліс порідшав, нарешті зовсім розступився, попереду за молодими берізками відкрилася галявина, засаджена картоплею. І якийсь чоловік копався там.
Толкунов зробив знак Бобрьонкові лишатися на місці — сам зник у кущах непомітно, наче й не було його зовсім. Не ворухнулася ані гілочка, тільки якась птаха свиснула тривожно й одразу замовкла.
Бобрьонок стояв, спершись плечем об шерехатий стовбур, і дивився на чоловіка в городі. Від нього до майора було півсотні метрів, і Бобрьонок міг чітко його розгледіти. Він копав картоплю акуратно, обдивлявся кожен кущ, обмацував землю в ямках, шукаючи бульби, — працював непоспішливо, безтурботно, не зупинявся і не роззирався, почувався в цілковитій безпеці й був цілком захоплений своєю нескладною роботою.
Толкунов виріс у нього за спиною непомітно: навіть Бобрьонок, який знав, що має зараз статися, і не спускав очей з підліска на краю галявини, не помітив, як капітан виповз із кущів.
Толкунов ступив кілька пружних кроків по картоплищу, лише тоді чоловік почув шерех і озирнувся — побачивши незнайому людину, та ще й наставлений пістолет, впустив бадилля, з якого оббирав бульбини, відступив, спіткнувся об відро й мало не впав.
— Тихо, — наказав капітан, — бо я не жартую!
Чоловік випростався. Толкунов звичними рухами обшукав його, дивлячись, як з протилежного боку підходить майор. На похмурому обличчі капітана майнула ледь помітна посмішка, й Бобрьонок зрозумів Толкунова: радіє, що здибали лісника саме тут, на городі.
Лісник, — а це був саме він, все відповідало словесному портретові, намальованому головою сільради: високий, сивий, довгоносий, — дивився на них не те що злякано, а якось нерозуміюче чи навіть здивовано.
— Чого треба панам? — запитав нарешті не зовсім твердо. — Бо, крім бульби…
— От що… — мовив Толкунов. — Раджу самому признатися в усьому, бо інакше самі знаєте, чим це може скінчитися…
Капітан явно передав куті меду, й Бобрьонок втрутився:
— Хто у вашій хаті й скільки їх? — запитав.
Лісник заперечливо замахав руками.
— Нікого, — мовив сквапно, — нікого, прошу вас, і шановні пани офіцери можуть це легко перевірити.
Толкунов блиснув очима й мовив люто:
— Тільки вовк переховуватиме диверсанта й ворог… — Він наступав на лісника, а той задкував
Бобрьонок заступив лісникові дорогу, поплескав його по плечі й сказав спокійно, розважливо:
— Давайте поміркуємо разом, Василю Івановичу. Я певен, то ми дійдемо згоди… Спокійно, капітане, хвилинку, я хочу щось сказати Василю Івановичу…
Толкунов здивовано зиркнув на Бобрьонка. Видно, вважав у цій ситуації свою лінію цілком правильною, а тут майор усе зіпсував.
— Чого з ним панькатись! — вигукнув гнівно.
— Спокійно, — поглянув на нього Бобрьонок. — То як, шановний?
Лісник стояв, опустивши забабляні руки, й кліпав очима. Ніяк не міг збагнути, звідки ці офіцери знають його ім’я та по батькові, либонь, це здивувало його більше, ніж їхня з’ява на галявині, бо відповів розгублено:
— То дуже прошу…
— А якщо згодні, — вів далі Бобрьонок з натиском, — давайте поміркуємо разом. Зараз ми обшукаємо вашу садибу й знайдемо лейтенанта, який накульгує на ліву ногу. Або кількох чоловіків, переодягнених у військову форму. До речі, — вигадав, — садибу оточено, й нікому не вдасться втекти. То що буде з вами? Суд за допомогу ворожим агентам. Час воєнний, і знаєте, скільки за це дають? Крім того, ваш син вчиться в Рівному. Уявляєте, яка пляма ляже на нього?
Лісник розгублено потер неголену щоку. Відповів нерішуче:
— Але звідки я міг знати, що Стьопа ворожий агент? Племінник мій, попросив притулку…
— Племінник з лейтенантськими погонами! — зловтішно зареготав Толкунов.
— І я здивувався. Та каже: тимчасово натягнув, щоб урятуватися — не було іншого виходу…
— Крім Степана, хто в хаті? — швидко запитав Бобрьонок.
Лісник перехрестився.
— Я і жінка, бог свідок. І Степан пришкандибав учора.
— Озброєний?
— Пістоля має.
— Гранати?
— Не бачив.
— Рація?
— Ні.
— Коли з’явився?
— Вчора на світанку.
— Казав, куди йде й для чого?
— Попросив переховати його кілька днів. Ногу підломив і поранив. Загоїться нога, тоді далі.
— Куди?
— А мені що? — раптом мало не заплакав лісник, і Бобрьонок збагнув, що той справді злякався. — Я так гадаю: до бандер подасться. Він з бандерами тут крутився, крутитиметься і надалі.
— Чого ж переховуєте?
— Так племінник мій — Стьопка, і бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть уночі — й гаплик…
— І де зараз Степан? Як його прізвище?
— А на горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.
— Отакої, Василю Івановичу, — мало не весело мовив Бобрьонок, — значно пом’якшала ваша провина, а якщо ви здасте нам ворожого диверсанта…