Fata morgana
Шрифт:
– Гей, чого кричиш, чоловiче, чого лаєшся?
– Га? Лаюся чого? на душi легше… як нахмариться там - вилаюсь i легше… якби не лаявсь - згорiв би. Таку злiсть в собi почуваю, аж душа пашить… як запече, як запече - так узяв би в руки довбню та й перебив би усiх. Ходив би од хати до хати - та й по головi, та й по головi. Одного за те, що п'є людську кров, а другого - що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола земля та ясне сонце…
Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв.
Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним: отут, в тiсному ванькiрчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, нi…
– Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працює…
Але Хома знов сердився.
– Пропади ти пропадом… Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi…
– Коли чоловiк працює, вiн мусить за те щось мати. А як земля менi нiчого не дає…
– …Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини…
– Ну, як земля нiчого не дає - на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на своїй землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви…
– …Злежалось полотно в коморах… Люди прохають - дайте хоч на сорочку,-хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
– Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла…
– Авжеж погорiло, усе полотно згорiло.
– Яке полотно?
– Як - яке? Таж розказував.
– А - так-так… Ну, пиймо краще. За ваше…
– А як же з Гафiйкою? Наймаєш?
– Та годI вам. Пиймо.
– Ну, чорт iз тобою, не хочеш, як хочеш.Хома випив душком пиво i кинув склянкою об землю.
На бренькiт скла прибiг наляканий Мендель.
Було якесь свято. Гафiйка сидiла на призьбi за хатою. Бiля нiг її кружились кури i сокотали, до-поминаючись їжi. На призьбi лежала розгорнена книжка.
– Агуш, агуша, йдiть собi порпатися попiд тином…проганяла їх Гафiйка.Ну, чого сокочете, дурнi? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобi давала їсти. Вам тiльки аби їсти, дурнi. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумнi люди скажуть. Вiн би вам сказав: дурнi, зроду-звiку дурнi. Вам дають жменьку пшона, а забирають всi вашi яйця або рiжуть вас на юшку. А ти, пiвню, по-дурному трiпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий смiливий, як Марко, ти не дав би своїх дiтей продавати панам на печеню. А може, нi? Ну, та ти пiвень, а Марко орел. Ти послухав би, що вiн каже… Вiн каже… Та що ти тямиш, ти нiчого не розбереш… Бо коли б ти був розумнiший, ти побачив би, що й люди такi, як кури… Ну, чого кудкудачеш, бiленька? Чого смiєшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собi, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу вiддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене печуть, нехай рiжуть… нехай краще закопають мене в землю, чуєш ти, зозулястенька! Ну, пiшла геть, коли головою крутиш, невiрна! Не бiйсь, Марко нiкому мене не дасть… бо вiн орел… а над ним, знаєте, кури, вороння того, вороння… мало не заклюють… Коли й люди на його, i староста, i навiть тато нападаються… а вiн добра хоче людям. Не тато, а Марко… Чуйте ж, кури, який вiн добрий, Марко мiй… за те
З погодою щось дiялося. Весна стояла суха i вiтряна. По городах усе сохло, хлiба на полi не росли, по шляхах носились цiлi хмари куряви. Люди, мов каня, прохали дощу, бо все вiщувало голод. Цiна на хлiб раптом пiдскочила, i це так стурбувало Маланку, що вона щоночi бачила поганi сни. Зате чим гiрше було навкруги, чим бiльше надiї хлiборобiв в'яли, тим бiльш Андрiя опановували мрiї про фабрику. Як Маланцi дороге борошно, так Андрiєвi снилась фабрика. Часом вiн схоплювавсь серед ночi i спросоння, з якимсь жахом в голосi, питав Маланку:
– Був свисток?
– Який свисток?
– Ну, фабрика свистала?
– сердився вiн.
– Опам'ятайся… то тобi в головi свище, по ночах товчешся…бурчала сколошкана Маланка, позiхала, зiтхала i не могла заснути до рання.
Андрiя жерла нетерплячка. Вiн раз у раз бiгав на руїни, щось обмiрковував, прикидав, вираховував. Потому бiгав по людях, розпитував, пускав поголоски, i коли вони знов доходили до його, значно змiненi i бiльш рiшучi, вiн радiв, хвалився Маланцi i вiрив. Навiть до своїх звичайних заробiткiв вiдносився вiн тепер злегка i не шукав їх.
Маланка нарiкала. Дедалi все труднiше i труднiше ставало знайти якусь роботу. Трави погорiли, по економiях бiльш не наймали. Приступаючи до печi, вона просто дурiла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вiчнi позики докучили всiм i навiть Маланцi. Найдужче серце болiло в неї за Гафiйкою - таке молоде, єдина дитина, i мусить голодом млiти. Якимсь чудом вона роздобувала для неї i приносила пiд хвартухом мисочку ягiд або свiжу паляницю. Андрiй рiдко звертав увагу на страву - голова його була запрятана фабрикою - але часом i вiн одсовував нiзчимну юшку i починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радiстю i жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.
В однiй хатi жили два вороги, i хоч кожен з них поринав у власнi думки i навiть тiкав од другого, проте доволi було якоїсь дрiбнички - i злiсть тiпала обома, немов пропасниця.
Одно iх єднало - це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафiйку.
– А ти ж що, плюнув йому межи очi?
– допитувалась Маланка, а сама, осмiхаючись, думала: чекай, чекай, ось прийде осiнь, тодi побачимо.
– А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! їй-богу!-хвалився Андрiй.-Таке вигадав!..
– Ти що тут робиш?
Маланка витрiщила очi i зупинилась на порозi. На припiчку горiв трусок i кипiло горнятко. Андрiй дививсь на вогонь, весь червоний i захоплений. Маланка несподiвано заскочила його, i вiн осмiхався непевним, придуркуватим усмiхом. Маланка приступила до печi, одсунула горнятко i зазирнула в нього.
– Ти рибу вариш?
– поспитала вона наляканим голосом i вся пополотнiла.
Андрiй метнувся на мiсцi, засунув знов горнятко, обкидав його жаром i мовчки осмiхався.