Fata morgana
Шрифт:
– Помилуйте нас, пане старосто, i ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, вiн би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один i в другий бiк.
– Годi, Марiє… вставай… - спиняв її Прокiп.
– Слухай, Марiє…
I на хвилину замовк. Забув усе вiдразу.
– Слухай, Марiє… ось що… коня продайте… нащо вiн вам…
– Ой, боже, - голосила Марiя.
– Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хлiб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука… Мою одежу
– Швидше там!
– наглив Пiдпара.
– Ой, - голосила Марiя.
– Кланяйся мамi… нехай простять… та й вже. I ти прости…
Вiн тричi, як перед говiнням, поцiлувався з нею, приклав холоднi губи до чола дитини.
– Готовий?
– питав Максим.
– Ще маю грошi громадськi… ключi.
Вiн полiз у халяву i витяг звiдти ганчiрку.
– Полiчiть… Тридцять вiсiм рублiв i дванадцять копiйок.
– Потому згадав:
– Ще двi копiйки.
I вийняв з кишенi разом з ключами.
Максим забрав.
– Ще маєш що?
– Дозвольте скинуть жупан.
Вiн розщiбнувся i лишився в однiй сорочцi.
Круг нього з спiвчуттям гомонiли:
– Добрий жупан.
– Шкода було б, якби умазався в кров.
Пiдпара набивав ще рушницю, решта чекали готовi.
– Стiйте, - спинив їх Панас Кандзюба: - я сам.
– Вiн все ще бiля Прокопа тупав.
– Крiпись, синашу. Служив досi громадi, послужи ще востаннє. Страшно нам… вiйсько iде… не всiм бути в одвiтi… тобi заплатить бог… Перехрестись.
Прокiп перехрестився.
Марiя все голосила i рвала на собi кожух. ЇЇ одтягли мiж люди.
– Прощайся, синашу…
ПрокIп вклонився на чотири угли.
– Простiть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте…
– Хай бог простить… Прощай i нам…
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
– Куди тобi стрiляти?
Прокiп втупив у нього вже мертвi очi. Подумав.
– Стрiляйте в рот.
Бiлий, як сорочка на ньому, вiн намагався розтулить рота, але не мiг. Спiднi щелепи тряслись в нього, твердi i нерухомi, як дерев'янi.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя i бахнув.
А в одповiдь на пострiл лице плюнуло цiвкою кровi i обiлляло Панасовi руки i груди.
Прокiп впав на колiна. Пiдпара добив його ззаду.
Народ п'янiв од запаху кровi, хрипiння смертi, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Iван Редька? Як! Вiн ще живий?
Однак нi Хоми, нi Гущi не було. Вони десь щезли.
Пiдпара найшов охочих i послав їх шукати.
Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звiдти їх випускали поодинцi мiж два ряди i брали в вогнi, або у кiлля. Так згинули Редька молодший iз братом та Сава Гурчин, останнiй за те лиш, що побив вiкна колись в Гаврила, тестя Пiдпари.
Трупи мокли в баюрi, наче коноплi, i червонили воду, а над народом простягалися
Короткий день скiнчився. Вiтер розвiяв дим, розсiяв останнє тепле дихання забитих, розiгнав хмари. З чорного поля вiн нiсся далi у чорну безвiсть i хитав зорi, що золотили дрiбним намистом кривавi води калюжi…
Маланка ледве допхалась до своєї халупки. Впала у пiтьмi на лаву i на колiна впустила знесиленi руки. Цiлий день була на ногах, цiлий день вбирала в себе муки та кров i стiльки людей поховала в серцi, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж занiмiло. Нема нi страху бiльше, анi жалю, вона вся дивно порожня, зайва на свiтi i непотрiбна. Добре, що хоч свiтла нема, бо її очi не змогли б бiльше нiчого вмiстити. Вона нiчого не хоче. Аби тiльки поночi було, як зараз, i тихо.
Все од неї тiкає, все одцуралось. Був у неї Андрiй - цiлий вiк гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрiя. Пестила мрiю про землю, а земля встала проти неї ворожа, жорстока, збунтувалась i втiкла з рук. Як марево поманила i як марево щезла. Лежить холодна i ссе тепер кров…
Їй нiчого не треба. Аби тiльки поночi було i вiчно нiмувала ся пустка, як в домовинi.
Рипнули дверi.
– Хто там?
– Я.
Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прiрву. Хоч би слiд залишило, хоч би згадку яку. Все зап'яв морок. Все чорне. Навiть нинiшнiй день одсунувсь далеко, так далеко забiг, що видається давнiм, давно забутим сном. Чи то було сьогоднi, чи нiчого не було? Одно тiльки виразно яснiє у пiтьмi: одрiзанi пальцi Андрiя. Три жовтих цурпалки, в оливi, з прилиплим пiском. Шукала, десь був четвертий, i не знайшла. Що б пошукати краще!..
– Де ти була?
А пальцi крутились перед очима, як хробаки. Синi нiгтi мутно блищали, як мертве око, пожовкла шкура зiбралась в зморшки, i мiж ними чорнiв робочий бруд… Вона їх поховала - тiльки забула, в якому мiсцi… Голова в неї починала болiти од того, що не могла згадати.
– Де ти була?
– Марка рятувала.
– Утiк?
– Утiк.
– А батька забили…
Бiльше не було слiв. Нiхто не будив вже чорної тишi, що наливалась крiзь вiкна у хату.
Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею трiпались зорi, наче в небесному акварiумi грали золотi рибки.
На свiтаннi козаки вступили в село…