Фелікс Австрія
Шрифт:
Кілька разів траплялося щось украй неприємне: хтось невидимий, але настирливий, доторкався до мене під водою. Мене пересмикувало, я здіймала фонтани бризок, утікаючи. Чиясь нікчемна рука вхопила мене за плече.
Але щось гірше за ці слизькі доторки чекало на мене попереду. У хмарах пари височіла скульптура: лебідь притискав маленьку голівку на довгій шиї до повних грудей Леди. Звідкілясь порскали дрібні краплі холодної води. У мене потемніло в очах, я пірнула під воду — і попливла назад, палко бажаючи зуміти більше не випірнути. Я не бачила їхніх обрисів, але точно знала, що там, за скульптурою, у примарній імлі ворушилися
Багато змінилося з того часу, усе заспокоїлось. Навіть дивно згадувати, що наприкінці подорожі я була переконана: це кінець, ми з Аделею більше не будемо разом.
У фіналі подорожі я просто втекла від них на Пратері. Вибрала собі одну з бічних алей і побрела нею вперед, спершу дослухаючись, як серце гупає десь позаду вух, тисне на горлянку, не дає дихати, почуваючись нечемним псом, який втік від господарів. Потім вийшла на берег Донауканалу. Порівняно з Дунаєм він видавався таким спокійним і маленьким, тихим, сором’язливим і невибагливим. Не знаю, як довго я дивилась на воду. Думки пропливали дедалі рідше, розвіювались, мов пара над термальними купальнями в Будапешті. Просто текла вода. Просто сонце починало опускатися до небосхилу. Просто заніміли від морозу руки й ноги, змерзло обличчя. Але всередині палахкотіло щось теплим вогнем, і певної миті я зрозуміла, що посміхаюсь. Чим я не така, як цей канал. Чим я не Маленький Дунай. Течу собі, люблю Аделю.
До готелю я повернулася стишена й заспокоєна. Петро розчахнув двері покоїв, почувши мої кроки, приглушені ворсистим килимом. Він мовчки пропустив мене досередини, пильно вдивляючись в обличчя. Я йому посміхнулась. Він не відповів посмішкою, але в темних, глибоко посаджених очах я розгледіла новий вираз: зацікавлення і м’якість.
Впустив мене до Аделі, з вдячністю подумала я. Тепер він вирішуватиме, хто може до неї підійти. Так є.
Аделя ображалася. Лежала під периною, з холодним компресом на голові. З гнізда її розбурханого русявого волосся стирчав тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла: цикада на гілці з вишневим цвітом. Очі Аделині — зворушливо підпухлі від сліз, рожеві. У мене стислося серце. Я мало не засміялася вголос, мало не почала співати. Стрималась, бо це б її розлютило. А коли Аделя гнівається, її так просто не заспокоїш. Вона тоді як дитина: спробуєш розважити — кричить, лагідно заспокоюєш — плаче, гримнеш — гордо відвертається, а тоді жбурляє у вікно порцеляновою жирафою.
На моє запитання Аделя відповіла, що в неї міґрень. Вказала рукою на мої речі, розкидані по підлозі, на сукні, білизну, вивернуту на м’яких фотелях, нічні сорочки, і пояснила, що намагалась знайти свою настоянку з пурпурових ріжків, краплі валеріани та беладони. Що їй слід тримати такі життєво необхідні речі при собі і не залежати від інших, бо інші зникають і з’являються, коли їм заманеться, а ти тим часом віддаси Богові душу або збожеволієш від болю, і ніхто за тобою не заплаче, і слізки не зронить.
Вийнявши з дерев’яної скрині з широкими шкіряними пасками, обтягнутої всередині темно-зеленим сукном, пуделко з ліками, я мовчки накрапала до срібного келишка фіолетову настоянку з ріжків і піднесла Аделі до рота. Не дивлячись на мене, Аделя підвелась і вихилила рідину, гірко скривившись.
Я вирішила не вказувати їй, що спеціальне горіхове пуделко з ліками, яке використовував для подорожей ще Аделин батько, доктор
Натомість сказала таке: «Неправда. Мені було б за тобою страшенно тоскно, Аделю. Я ночувала б на твоїй могилці. Засадила б її мушкателькою — червоною, білою і рожевою. Петро вирізьбив би найкрасивішого і найпечальнішого янгола з безнадійно спущеними крилами, у тонкій сукні, схожій на морську піну, з вінком із лілій на голові».
Аделя стиснула від злості кулаки і відвернулась. У великому люстрі на півстіни у позолоченій бароковій рамі, я побачила, що Петро стоїть на порозі, за моєю спиною, і посміхається. Я всміхнулась люстрові і зустрілась поглядом з очима Петрового відображення.
Тобі є чого в мене повчитись, пане-добродію, подумала я задоволено. З нею не так уже й просто. Ти мене теж потребуєш.
Я вийшла розпорядитися, щоб Аделі приготували свіжого міцного чаю, добре солодженого. Щоб принесли покраяної цитрини, мигдалевого киселю на молоці і льоду.
А коли повернулась, зрозуміла, що тепер нас буде троє, і кожен мусить це прийняти. Так є.
Накидаю грубе вовняне пальто з овечим коміром, взуваю ґумові велінґтони, беру обидва ноцники і виходжу назовні. Просякле вологою повітря висить над землею сірими клаптями, у дворі — по коліна застиглого болота, змішаного зі скиртами ствердлого на камінь брунатного снігу.
Треба буде купити піску і засипати двір, думаю я. Інакше, коли нарешті стане тепло, ці багна засмокчуть нас під землю одним довгим палким цілунком.
Перед віллою, на хіднику вулиці, стримлять дві липи. Від сірого ґранітного ґанку з п’ятьма широкими сходинками до цих лип веде доріжка, викладена пласким камінням з дна Бистриці-Солотвинської. Коли потепліє, Аделя збирається розбити обабіч доріжки дві клумби, тому вона не зрадіє моїй ідеї з піском.
Дивлюсь на віллу, до якої досі не можу звикнути. Петро вибудував її на місці нашого старого дерев’яного дому, який доктор Анґер абияк відновив після пожежі.
Доктор знайшов Петра Сколика на двадцяту річницю смерті дружини. Хтось розповів: є молодий майстер, що недавно повернувся до міста після навчання в Академії мистецтв у Відні — «кажу вам, докторе, він творить чудеса!»
Петро винаймав стару дерев’яну хату на Семирадзького, там протікав дах, а під підлогою копошилась галаслива щуряча колонія. Хата була розташована відразу навпроти газовні і мала в собі також і привабливі риси: незвично великі вікна, які дозволяли Петрові використовувати її якьмалярську майстерню, а також сад, що з несамовитих та буйних непогамованих зарослів переходив у задбані склярні, оранжереї, клумби і грядки міського садового закладу.
До роботи Петро завжди був спраглий, як до жаданої жінки. Щойно отримавши замовлення, заходився робити надгробок на могилу пані докторової. З такого чистого мармуру, що брила його видавалася напівпрозорою, наче уламок льоду з верхівки Альп.
Коли докторові випадала вільна хвилина, він брав фіакр і вирушав на Семирадзького. Вузькою стежкою огинав хату, щоразу дивуючись, як же тут можна жити, і пологим схилом спускався вниз, чавлячи взуттям перестиглі сливки, з усіх сил намагаючись не послизнутись на драглистій м’якоті, яка під палючим сонцем сама по собі вже перетворилась на мармуляду. Мармуляда чигала на доктора всюди.