Фелікс Австрія
Шрифт:
«Ах, пане Яновичу! — бринить насмішкуватий дівочий голос. — Зате пана доктора всюди повно».
«І то — у вишиванці!» — з презирством шипить пані з «каравелою» на голові. Залою, немов брижі по воді, пробігає хихотіння та несміливі й тихі вигуки несхвалення, але в цю мить куліси здригаються і починають роз’їжджатися у протилежні боки, відкриваючи сцену, у центрі якої стоїть червоно-синя китайська пагода з кількома дашками, хвацько закопиленими з країв. Під цими дашками на мотузках звисають дві рівненькі в’язанки соломи.
Западає тиша, в якій вряди-годи чується порипування крісла, чиєсь покахикування чи бурчання у шлунку. Пагоду підсвічено згори і з боків, решта сцени занурена в напівтемряву.
Але нічого не відбувається. Минає п’ять хвилин. Сім. Вісім. Сцена так само нудна і темна. Пагода, знайома до найменших подробиць, стирчить безглуздо, без жодного сенсу.
І ось натягнута, мов жилка, атмосфера поволі починає провисати, поступаючись місцем розчаруванню й роздратованості. Жоден канатоходець тепер не зможе по ній пройтись, небезпечно похитуючись над головами публіки.
Крісла риплять дедалі енергійніше, шепотіння наростає, зливається в одноманітну товщу звуків, з якої дедалі частіше вибиваються окремі, майже голосні, вигуки. Залою прокочується хвиля позіхань, що передається одному від одного, без жодної на те згоди й бажання — така інтимність, наче поцілунки. Якийсь сивий огрядний пан (у темряві складно розгледіти, але схоже, що це буркотливий Бібрінґ, маґістр фармації), крекчучи й сопучи, намагається підвестися зі свого сидіння, хапається руками за спинку крісла попереду і за простягнуті руки сусідів, але щоразу тяжко гепається назад, від чого з його ока випадає монокль і безпорадно розгойдується на золотому ланцюжку, поки пан Бібрінґ (так-так, це справді він), роздуваючи щоки і ніздрі, вже мало не креше іскри від люті.
Кілька людей вже встигло вийти, інші в нерішучості зважують, як діяти: чекати далі чи вимагати повернення грошей за квиток.
І тут уся ця неспокійна піна розступається, ніби всякає в пісок. «Ааах», — видихає публіка, на мить перетворившись на гігантські легені казкового велетня. Ті, що не встигли, переполошено запитують: «Що? Що таке? Що сталося?» — і тут же замовкають, зрозумівши, що пропустили. І все одно їм звідкілясь достеменно відомо, що саме відбулось на сцені.
Там, просто з повітря, перед синьо-червоною китайською пагодою, виткався шевальє Ернест Торн, власного персоною.
Він не вийшов із-за лаштунків, не виповз із пагоди, не вислизнув із темряви на сцені. Жодного руху не відбулося, ніщо не потривожило застояного повітря. Кожен присутній у цій залі може заприсягнути: шевальє Торн весь час був там, у центрі сцени, з тієї самої миті, коли роз’їхались куліси, він непорушно стояв і спостерігав за глядачами.
Чому ж ми його не бачили?
Торн завмер, як комаха, що прикидається гілочкою чи сухим листком. Я можу розгледіти: він не кліпає, і груди його не піднімаються від подиху. Обличчя спокійне, зосереджене, розслаблене. Він дивиться просто перед собою — але складається враження, що бачить одночасно всю залу, ложі, задні ряди, бачить працівників театру, схованих у закамарках. Ліве око трохи примружене і здається меншим від правого, ліва брова — нижча від іншої. Це надає обличчю шевальє лукавого виразу. Кінчик його носа ледь роздвоєний. У нього коротко підстрижені настовбурчені сірі вуса і така сама акуратна борідка.
На голові у шевальє — шовковий циліндр, а одягнутий він у фрак з ластів’ячими фалдами, що
«Я знаю, як він це зробив», — шепочу я на вухо Аделі, яка сидить між нами з Петром, міцно тримаючи за руки. Петро теж нахиляється ближче, щоб почути. Я зауважую, як змірює мене лихим оком пані Гелена Фестенбурґова, одна з організаторок нашого міського аматорського театрального гуртка, як витончуються на нитку її нервові губи.
Та я продовжую, прагнучи задовольнити цікавість Аделі та Петра: «Він був прикритий з ніг до голови тією тканиною, яку тримає в руках. З внутрішнього боку вона — синьо-червона, строката, як пагода, і тому зливається з нею».
Я впевнена, що не вигадала це, що чітко бачила, як плавно зіслизала додолу шовкова пелена — наче з повітря хтось здер верхній найтонший шар.
Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просто бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.
Аделя заперечно крутить головою. Вона хоче вірити в чудеса, вічна дитина. Петро хитро примружує очі, по-змовницьки мені посміхається.
Коли залу знову накриває тишею, Торн ледь помітно киває, вичікує ще кілька тягучих митей, а тоді, спритними пальцями відкривши скриньку, починає виймати з неї якісь барвисті лахи, вишиті довгі льолі, широкі панталони з кокардами і фальбанками, тюлі, мережива й шалі з барвистими аплікаціями, шкіряні мештики з закучерявленими догори носаками. Усе це він без поспіху демонструє публіці, річ за річчю, з усіх боків — і складає купою на підлозі. А тоді, перевернувши скриню догори дриґом, витрушує її і просить переконатися, що в її червоному атласному череві не зачаїлося жодної речі. Окрім хіба що кількох мотків мотузок.
Торн знімає з пагоди в’язанку соломи і починає набивати нею річ за річчю, старанно утрамбовуючи. Невдовзі поруч із ним стоїть жіноче опудало, міцно скріплене мотузками, — обличчя з мішковини, високий тюрбан, застібнутий посередині брошкою, довгі одежі, що спадають до самого долу. Шевальє береться за іншу постать, набиває нижню сорочку соломою звичними рухами, немов м’ясник, що наповнює цупку свинячу кишку мішанкою з каші і крові. Друга лялька — чоловік в темних шароварах і білій сорочці, на голому обличчі чорніють бутафорські, хвацько закручені вуса.
Дівчинку Торн напихає соломою блискавично, кілька колових рухів, кілька міцних вузлів — і вона приєднується до родини. Він садить її біля ніг великих опудал, схрещує по-турецьки безвольні ноги в панталончиках, у руки вкладає ситару. Тоді накриває солом’яну постать шовковою тканиною, обережними, ніжними рухами розгладжує її на голові, плечах, ногах ляльки, акуратно поплескує, перебирає пальцями складки тканини, заправляє її і вирівнює, знову повертається до обличчя — і несподівано стає помітно, що там, де щойно була тільки пласка полотняна куля, набита сушеним сіном, раптом проступили риси обличчя: виїмки очей, кінчик носа, опуклі щоки. Водночас розлягається тихе тягуче бриніння, що млосно відгукується утробним пульсуванням в нутрощах глядачів. Звуки стають голоснішими, мелодія явно ллється з-під тканини, що вже починає ворушитися під долонями ілюзіоніста. Він легенько, двома пальцями, бере покривало за край і повільно тягне на себе.