Феміністка
Шрифт:
— Кіску-Сосіску знаєш?
— Ну… знаю!
— Ото в неї… П'ять років разом з цією Лесею трудилися! Яких людей обслуговували, у-у! Магнати, дипломати, депутати… всякої сволочі хватало! А потім я підхопила заразу… Якусь не нашу, імпортну, — от мене й забракували! А Леся зосталася…
— Та й що?
— Після лікування я працювала з Манделою, ти знаєш! А та просцітутка вийшла заміж…
— Заміж?! — перепитав я.
— А що! Зад у неї й зараз такий, що так і хочеться вхопитись за нього! Не правда чи що? От скажи, хочеться?
— Ще й як! — буркнув я. — Ну, й за кого ж вона вийшла? Чамбамбіна спробувала
й мало не гепнула додолу.
— Гаплик! — прокоментував Барабаш.
— За кого, — сказала вона, ледве володіючи язиком, — не знаю! Чого не знаю, — того не знаю… Випить даси?
Я зиркнув на годинника.
— Ого, дев'ята вже! Якого дідька тут стирчати… од неї все одно більш нічого не дізнаєшся! Й до Барабаша: — Погнали!
— А випити? — простягла руку Чамбамбіна. Барабаш пошукав у кишені й добув двадцять доларів.
— На… та знай мою доброту!
Ми вийшли з відеотеки. Братки стовбичили коло вікна й мовчки дивилися на нас. Я відсалютував стисненим кулаком, і Кошман помахав нам услід. Чамбамбіна стояла посеред юрми пасажирів і, хитаючись, дивилась, як ми з Барабашем спускаємося у вестибюль.
— Що це ти так розщедрився — аж на двадцять доларів? — спитав я, коли ми сіли в машину.
Барабаш понуро сплюнув.
— Жизнь фігня! — сказав він з відразою. — Така дівчина була… янгол, а не дівчина! Слухай, на хріна ми приходимо в цей проклятий світ, га? Ти думав про це коли-небудь чи ні?
Я обігнув привокзальну площу й став спускатися в діл.
— А що тут його думати! — сказав я перегодом. — Що його думати над цим, га? Сам знаєш… в цьому світі нічого доброго немає!..
V
Наступного ранку йшов дрібний мокрий сніг. Підвівшись у ліжку, я уздрів за вікном велетенську панораму долини з її кручами, чорним сосновим лісом на тому боці та рудим комишем, який поліг під заметами, — й увесь цей пейзаж був густро заштрихований безнастанною похмурою сніговицею. Такої днини краще поспати зайвих пару годин… та щойно я перевернувся на другий бік, як почав дзеленчати телефон.
— Ну, що там? — невдоволено сказав я в слухавку.
— Здоров! — озвався на тому боці шеф. — Що ти там робиш?
Я позіхнув, замалим не вивернувши нижню щелепу.
— Сплю… що ж іще в таку погоду робити!
— Вдягайся — і гаття до мене! — скомандував шеф. — Маємо перші рапорти від оперативно-технічного відділу. Наскільки вони результативні, судити тобі… Тільки ж ворушися там, обревку! Цю справу вже треба було б і завершувати, а ти дрімаєш…
Стогнучи й проклинаючи все на світі, я виліз із ліжка й почвалав надвір. Результати результатами, а вранішня гімнастика — діло святе… Втім, допіру я взявся за гирі, як із-за рогу вискочив Більбонський і, радісно загорлавши, плигнув мені на груди. Ми попадали в сніг і стали качатися, мов два ведмеді. Я сердито лаявся, а Більбонський лементував на всю горлянку й кусав мене за носа. Нарешті мені вдалося згребти його за шкуру й повалити горізнач.
— Ти… обревку! Спробуй-но ще раз… — В кишені раптом задзеленчав телефон. — А горів би він синім полум'ям, цей мобільний зв'язок! —
— Здрастуйте! — сказав янгольський голосочок.
— А, це ви, агенте Мацюцько… Що у вас?
— Щойно телефонувала та жінка! Вона призначила зустріч на околиці, майже за містом…
— Де саме?
— Там є такий поворот, а далі міст, і під мостом буде стояти червоний форд-ескорт.
— Ага, знаємо… Й що ж вона від тебе хоче?
— Дуже серйозно поговорити.
— Навіть так! Ну, добре… — Я подумав. — Агенте Мацюцько!
— Я!
— Нікуди не їдьте. З квартири не виходити, дверей нікому не відчиняти. Чекайте на мій дзвінок. Завдання зрозуміле?
— А зустріч?
— На зустріч з цією жінкою поїду я, і серйозно побалакаю, — щоб нарешті вона дала вам спокій! Так ви зрозуміли завдання, агенте Мацюцько?
— Так точно! — відрапортувала вона своїм янгольським голосочком.
Над автострадою ревла хуртовина. Хурделило й мело так, що світу не було видно. Я витяг з наплічної кобури парабелума й поклав його в бокову кишеню шкірянки. Тоді став спускатися під міст. Східці геть позамітало. Сніг шмагав по обличчю й стікав за комір крижаними патьоками. Спинившись на сходовому майданчику, я перегнувся через поренчата й заглянув униз. Шосе було геть порожнє. Під мостом завивав холодний вітрюган. Я спустився ще нижче й, притулившись до стіни, став чекати. Сніг падав і перетворював мене в якогось Діда Мороза. Під мостом проїхало декілька машин, але червоного форда між них не було. Утративши врешті терпець, я дістав баклажку й потяг пару добрячих ковтків.
Після цього стало тепліше, але ненадовго. Контрольний час минув, і чекати на цю особу — справа безнадійна, думав я, наглядаючи, як летять попід мостом шквали мокрого снігу.
Щось, напевне, сталося. Може, ця особа запідозрила щось або в неї свої плани, пов'язані з цим побаченням… Я дістав телефон і набрав номер Мацюцьки. — Слухаю, — сказала вона. — А, — задоволено констатував я. — ти на місці. — Щось сталося? — поспитала вона. — Ні, — буркнув я, — нічого… Ще раз нагадую: сиди в квартирі й нікуди не виходь. Второпала? — Авжеж, — сказала вона. Я вимкнув телефон і, ще раз озирнувшись довкруги, став підніматися нагору. Снігу намело стільки, що ноги грузнули в ньому чи не по коліна. Під мостом проїхало якесь авто. Нарешті я вийшов на верхню площадку й, тупаючи, почав обтрушуватися. Скінчивши цю процедуру, я підняв голову й подивився на шосе.
Червоний форд стояв коло узбіччя. До нього було яких сто метрів, і допіру контури цього авта багровою плямою майнули мені увіччю, як підсвідомість ввімкнулася, мов комп'ютер, і в однісінький мент прорахувала ситацію до найдрібніших деталей: я стояв на відкритій місцині, котра прострілювалася з будь-якої позиції, й до найближчого укриття було метрів десять, не більш; відстань до форда була такою, що зі свого парабелума я влучив би хіба що в саме авто й аж ніяк не поцілив би з першого разу в стрільця, котрий саме опускав шибу й діловито впирав у плече приклад гвинтівки; й коли сухо клацнув постріл, то я втямив, що смалять зі снайперської гвинтівки Драгунова й працює зі мною справжній фахівець.