Фрау Мюллер не налаштована платити більше
Шрифт:
– Йди сюди, – каже. Я не хочу, боюся, а вона мені: – Я знаю, що ти не віриш.
А я точно не вірю. Зараз наговорить мені, знаєш, усякого, а потім буду своє життя до того підпасовувати. Вона мені й каже:
– Ти ше не знаєш, але вже зовсім скоро поїдеш дуже далеко відси. І буде в тебе там муж-любовник, молодший на п’ять років.
Я їй:
– Та нікуди я не поїду. Щоб десь поїхати, треба мати як мінімум гроші.
Але знаєш, як воно в жизні буває. Пройшло трохи часу. А я тоді масажисткою робила. І прийшла до мене жіночка одна. Вона в Греції працювала.
– За те, що ви для мене зробили, я пришлю вам гроші, приїдете до мене в Грецію, знайду вам роботу.
Я не повірила спершу, але вона справді прислала мені вісімсот доларів. Ну, шо мені було робити – лишити ці гроші собі я не могла, бо з чого віддавати? Тож і кинулася робити візу. Тоді віза коштувала чотириста п’ятдесят. Ой набігалася я, тож давно було, ше тяжко візи робили, не то шо тепер. Але я все зробила, сіла в поїзд і поїхала.
– Тобі взагалі інтересно те, шо я розповідаю? – раптом спохопилася Галинка й уважно подивилася на Христину.
– Розказуй, – звеліла Христина. Їй подобалася трохи безцеремонна манера поведінки Галинки, її розмашисті жести, широкі стегна й ще доволі пружні груди, які напинали завузьку блузку. У ній відчувалася якась енергійність і сила, стримана, акуратна, але водночас рішуча, така притаманна часто жінкам зрілого віку, які звикли в усьому розраховувати лише на себе.
– А ще в ніч перед від’їздом сниться мені моя мама, – продовжила Галинка з напівзаплющеними очима. – Шо вона так підходить до мене близько-близько, як жива, а я плачу, кажу:
– Мамо, я так давно вас не бачила. Простіть мене, мамо, шо я так далеко їду. Ви ж завжди казали, що на чужині жити недобре.
Мама мені відказує:
– Не переймайся, доню, не буде краще, але не буде й гірше. Нічого страшного не буде. Їдь, а там побачиш.
А я їй кажу:
– Мамо, пробачте мені, якшо я була накричала на вас, коли ви хворіли.
Вона перед смертю кілька років хворіла. А я доглядала її. Ну, й знаєш, як то буває зі старими і хворими. Іноді нерви не витримували. А вона мені:
– Та шо ти, доню, мені тепер так добре.
Я питаю:
– А де ж тато? Я так давно його не бачила.
– То того, що він далеко, – каже мама.
– Покличте його, мамо, – прошу я.
Вона кличе:
– Гріша! Гріша!
І звідкись дуже здалеку голос. Я кажу:
– Тату. Тату.
А сама плачу-плачу.
– Тату, – кажу. – Я вас так давно не бачила.
– То того, що я дуже далеко, – каже тато.
І зник. А мама каже:
– Веди мене до моїх внуків, я хочу з ними попрощатися.
І ми пішли до дітей. Вони на двоповерховому ліжку спали. Старший, як вона його погладила по щоці, тільки скривився, а молодший прокинувся. Я йому кажу:
– Тут бабуся, тільки ти не можеш її бачити, можу
Мама каже до малого:
– Ти пам’ятаєш, як я тобі кашку варила, картопельку в мундирах?
Він обіймає її, і мама зникає.
Я вранці встала, пішла собі канапки робити, каву, збираюся. Тут встає син мій старший і каже:
– Знаєш, мамо, мені бабуся снилася нині вночі. Так, що вона біля мого ліжка стоїть. І як жива.
Ну, думаю, точно правда. А то я все переживала, шо то мені уві сні привиділося. Ну й поїхала. – Галинка залпом випила рештки коньяку. – Їду поїздом до Чернівців. Сама у вагоні. Лягла спати ввечері. А вранці прокидаюся – мужчина якийсь біля мене сидить. Розговорилися. Він сам теж із Тернополя. Вже кілька років у Греції. Працює. Вдома лишив сім’ю і дітей – і хотів би забрати їх до себе, але дітям же до школи, тож і лишив, щоб в Україні вчилися. Хто ж тоді знав, що назавжди виїжджає.
– Дівчино, принесіть ще кави, – звернулася Галинка до офіціантки. У її очах тепер було більше блиску, можливо, тому, що вона підходила до найважливішого у своїй розповіді, а може, просто від кави з коньяком.
Степаном його звали. Він мені телефон свій дав, казав дзвонити, якщо будуть якісь проблеми. Ну й попрощалися.
Я приїхала до тої своєї знайомої. Пробувала шукати роботу, але нічого не знайшла. Тоді вона мені вирішила помогти. Відвела в якусь агентуру, яка роботу шукає. Я заплатила сто п’ятдесят доларів – і відправили мене кудись. Їду, їду, цілий день їхала. Потім нарешті добралася, приходжу, а там сім’я придурків – батьки і двоє дітей. Я до телефону, дзвоню, кажу:
– Шо ж ви мене не попередили, шо то придурки.
А вони відповідають:
– А ми звідки знали?
Я кажу:
– Як то ви не знаєте, куди відправляєте людей, а якщо якісь маніяки? Завтра приїду, щоб віддали мені гроші.
І давай назад добиратися. А вже глупа ніч, ніде ні автобуса, нічого. Нарешті зупинився якийсь таксист, я йому на мигах показую, що і як, він мене довіз. Бувають і такі добрі люди.
Приїхала я назад до своєї товаришки, серед ночі, вона аж перелякалася.
На ранок пішла забирати гроші. Ну, але ясно, шо мені нічого не віддали.
А через якийсь час товаришка моя каже: є дві роботи. Ідемо, подивимося.
Прийшли на одне місце. А там три такі злі грекині сидять, дивляться на мене вовком, ніби я в них щось украла.
– Ні, – кажу, – я тут не буду. Ідемо далі.
Пішли ми далі. А там бабцю треба було доглядати. У неї склероз. Бабця мене побачила – й на шию мені: «Доцю!» – кричить. У неї три доньки. Живуть поверхом вище. Грубі такі корови. Мамі ніхто води не подасть. Домовилися ми, і стала я за бабкою доглядати. Спершу десь півроку добре було. Бабка ще була при свідомості. Я їй їсти готувала. Була там день і ніч, тільки в неділю вихідний. То доньки між собою все сварилися й ділилися, хто буде по черзі по дві години біля мами. Більше було їм тяжко витримати.