Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Сняданко Наталка В.

Вона вже знала, що достатньо вийти із запльованого автовокзалу Перемишля, і відразу все поміняється, ніби під дією якоїсь магії. І хоча все залишилося по-старому й навіть автовокзал був таким же брудним і непривітним, як удома, її відчуття справді кардинально змінилися, спина випросталася, а голова більше не намагалася втиснутися в плечі. Христина глибоко вдихнула повітря й уперше озирнулася довкола просто так, а не злякано відшукуючи обличчя когось, хто перешкодить їй здійснити свій план утечі. Усі страхи, заховані в напівсонній непевності ранку, відступили, тепер вона вже не боялася, що автобус застрягне на кордоні через те, що котрась із контрабандисток окрім цигарок вирішила перевезти у своєму безрозмірному бюстгальтері ще трохи кокаїну або що цигарок виявиться забагато чи, навпаки, замало і митники спересердя конфіскують усі, а автобус

заженуть на таємничу «яму» з розповіді дідка в шапці, що чиясь віза буде протермінованою, чийсь паспорт – фальшивим, а син українки, який розмовляє лише португальською – жертвою кіднепінгу, що в автобуса відламається колесо, остаточно загнуться скрипучі гальма, станеться аварія чи ще щось непередбачуване, що майже завжди трапляється на цьому короткому відтинку подорожі, який здається зачарованим, бо долати його часто доводиться довше, ніж сотні кілометрів по західніший бік кордону.

Мине кілька років, і Христина перестане зауважувати момент перетину внутрішніх кордонів між країнами, давно уявних, символічних, іноді не позначених навіть присутністю таких-сяких прикордонників. Просто порожні будки та шлагбауми, які давно ніхто не використовує. І тоді це відчуття одночасної втоми й ейфорії після вибуху адреналіну на кордоні вже здаватиметься їй таким же напівпридуманим, як і самі кордони, які вона минатиме. І лише час від часу, коли вона їздитиме до Львова на відвідини, пересвідчуватиметься, що тут усе й далі по-старому, кордони залишилися справжніми, суворими та непохитними фортецями, які слід долати із зусиллями й страхом, слід переживати ввесь належний до процесу пакет емоцій, вражень і негативу, слід отримувати лекції покори, опанування себе й приниження, право на яке часто вимірюється одним-єдиним повноваженням піднімати та опускати помаранчеву стрілу шлагбаума.

Відтепер уже є шанс подорожувати відповідно до плану й не треба буде стільки сил зосереджувати на самому фізичному пересуванні, дбати про його уможливлення, про усунення всіх наявних і гіпотетичних перешкод. Замість цього слід подумати й про щось приємне.

Христина вийшла на невеличку площу біля вокзалу в Перемишлі. Вона дуже любила тут гуляти й завжди, навіть коли їздила до Польщі прямим потягом, якому три години міняли колеса в Перемишлі, достосовуючи їх до вужчих європейських колій, не залишалася сидіти у вагоні, як більшість подорожніх, а виходила, щоб погуляти містом. А потім верталася знайомим маршрутом – до вокзалу й далі в напрямку таємничої стрілки з написом «Peron 4». Колись давно, коли вона блукала тут уперше й ще не вміла знайти цей перон, доброзичливий чоловік, за вимовою киянин, пояснив їй:

– Виходите звідсіля, чимчикуєте сто метрів, а тоді направо.

Саме цей перон на вокзалі в Перемишлі і є справжнім східноєвропейським кордоном, бо це останній європейський перон, куди можуть заїздити наші потяги та де їх можна зупинити навіть без застосування зброї. Імовірно, тому він і відділений від решти перонів густим колючим дротом, а з міста через нього можна потрапити, лише пройшовши паспортний контроль. Десь поблизу вокзалу в некошеній траві, мабуть, ще можна знайти колишні рейки, якими потяги, що курсували між Краковом і Львовом, долали цю відстань якщо не швидше, то принаймні більш вправно, без багатогодинного стояння в полі й на безглуздому кордоні. Але все це поросле травою минуле.

Тепер, вийшовши з автобуса та перейшовши кілька метрів від автобусного вокзалу до залізничного, Христина вперше усвідомила, що почала нове життя. Досі вона цілковито зосередилася на приготуваннях до подорожі й не встигла замислитися над тим, що ж усе це означає для неї і що її чекає. Їй навіть ще не було по-справжньому страшно. Досі вона сприймала це як пригоду, навіть не до кінця свою власну, як повторення чужих пригод, імітацію, щось, що чекає на неї в далекому майбутньому. А своє дотеперішнє життя вже записала в далеке минуле, до якого ближчим часом не буде повернення. І опинилася в якомусь міжчассі – прощання з колишнім і очікування невідомого. Це було своєрідне, але неспокійне відчуття. І завершилося воно аж тепер, коли кордон опинився позаду й доводиться рушати далі в невідомість, яку вже не можна було проігнорувати, загорнувши в нереальність умовного способу, майбутнього часу чи незнаної території, і тепер Христині стало водночас легше і страшніше.

Легше було від того, що головне рішення вже було прийняте, денні вагання й нічні жахіття уві сні, які супроводжували цей процес, залишилися позаду. Вона раптом усвідомила, що досі, розмірковуючи про потенційну еміграцію, нелегальну чи в перспективі й легальну, вона думала не стільки про те, що чекає її там,

скільки шукала виправдань і причин виїхати з дому. І ця необхідність, просто неминучість рішення на користь від’їзду якось заспокоювала її, дозволяла відкласти на потім турботи про те, що робити далі, після приїзду. Їй чомусь здавалося, що чим більше вона знайде аргументів на користь того, що їхати таки треба й іншого виходу немає, і що робити це потрібно саме так і саме зараз, тим швидше й легше знайдуться відповіді на запитання, що ж робити далі. Але ось вона вже переконала себе, організувала все, виїхала, а відповіді на запитання все не знаходилися. Чомусь цей момент Христина уявляла собі простішим. Здавалося, що все прийде само собою – крок за кроком, достатньо буде лише позбутися баласту вагань. Але тепер уже можна було більше не приховувати від самої себе усвідомлення, що позбутися вагань не вдасться ніколи – можна лише змінити одні вагання на інші. І тепер вона дуже чітко відчула, що наступні години, які вона проведе в потязі до Кракова, потім у потязі до Берліна і далі – в літаку до Афін стануть чи не останніми безтурботними годинами в цьому її проекті. Коли попередні труднощі вже майже залишилися позаду, а майбутні – ще десь у невідомості. І є лише теперішнє – просто подорож, у яку можна зануритися цілком, ніби увійти в морську воду. І це різке відчування теперішнього моменту раптом захопило її з незнаною раніше інтенсивністю, вона пишалася тим, що нарешті досягла цього – жила тим, що відбувається зараз, не минулим і не майбутнім, як завжди до цього. Востаннє така світла й нічим не спотворена радість охоплювала її ще в дитинстві, коли лунав дзвінок з уроку чи коли вона прокидалася в перший день канікул. І разом із цією радістю прийшов особливий внутрішній спокій – як би не склалося все в неї далі, цей момент уже став незворотнім, вона зуміла зосередитися на теперішньому відчуванні, відсунути від себе тривогу про минуле, майбутнє та інші гіпотетичні реальності, і тепер їй залишається тільки зберегти це вміння, захистити його в собі, – більшої свободи від обставин, мабуть, просто не буває.

Христина пішла пообідати у свій улюблений, радянського ще зразка бар біля вокзалу, – там смажили непогану рибу й робили салати зі свіжих овочів, – зауважила, розраховуючись, що тут стало доволі дорого, мабуть, риба смакувала не лише їй, зайшла на каву в цукерні на Ринку та пройшла повз бар із вивіскою: «Після 22.00 кави та чаю не подаємо», який був ще зачинений. Мабуть, кава з чаєм не входили до списку пріоритетних напоїв о будь-якій порі дня. Заклопотаний суботніми закупами міський тлум оминав спокійне й затишне середмістя, і Христині раптом захотілося сфотографувати цей настрій, заниканий поміж камінцями нерівної бруківки. Це трохи нагадувало гру в піжмурки – вона довго обирала ракурс, аби зловити у свою «мильницю», ніби в сачок для метеликів, хоча б рештки примхливої гри світла з тінями, несподіваних весняних ноток посеред виклично теплого жовтневого дня та ще якихось невловностей, які створюють своїми невидимими пальцями крихку субстанцію настрою. У таких випадках усе відбувається за наперед відомою схемою – щойно з’являється ілюзія, що місце та ракурс обрано, як цілком несподівано з-за хмар визирає сонце, і, ніби однокласник із дзеркальцем, грайливо пускає зайчики в об’єктив. Христина покірно опускає руки й чекає далі. За кілька хвилин сонце ховається, і гра продовжується.

Повз неї проходять неквапливі молоді пари з дітьми, виносять із цукерні тістечка для пообідньої кави на балконі, з дверей дрібних крамничок середмістя визирають власниці, перегукуються, бажають одне одному «приємної неділі». У їхній мові чути вплив української фонетики, вони вимовляють слова розлогіше, дозволяють голосним проявити себе майже на рівні з шиплячими, а дехто тут говорить так, ніби лише бавиться в удавання іноземної мови. Здається, ще речення, гра закінчиться, і співрозмовник перейде на нормальну українську.

Минає кілька годин, сонце втомлюється бавитися із дзеркальцем, і Христині вдається зловити більше вдалих кадрів, але незабаром їй це набридає. Останньою в об’єктив потрапляє вітрина магазину із товарами для вишивання. У ній виставлені набори для вишивання хрестиком обличчя папи Івана Павла ІІ. Це поділене на кольорові зони обличчя виглядає дуже кумедно, але й зворушливо, схоже на модні в часи Христининого дитинства вишиті малюнки з релігійними сюжетами з по-старосвітськи великими хрестиками та фарбами, що роками не втрачали яскравості. Ці вишивки приваблювали увагу своєю по-сільському грубуватою естетикою, яка визнає красивим тільки все яскраве, червоно-чорне, чорно-біле, біло-жовто-гаряче та обов’язково голубе й рожеве десь на маргінесі.

Конец ознакомительного фрагмента.