Фройд би плакав
Шрифт:
Р.S. А скажеш, ні?»
Марла дописала листівку і хвилини зо три вагалася, котрій із подруг її відіслати. Оскільки подруг залишилося обмаль, вона вписала у відповідні рядки адресу дівчини, яку зустрічала колись раз чи два на якійсь прес-конференції із приводу кіно, і заспокоїлась. Відтак вона спустилася до бару, де на неї чекав (принаймні так їй було сказано) Х'ялмар.
– Ну все, – обійняв він Марлу, – нарешті все відіслалося. А то через цю зливу
– Мені однаково, – промимрила Марла, – давай червоне.
– Ага, і потім дехто буде – пф-ф! – Х'ялмар поялозив рукою у себе над головою, ніби показував, як зав'язувати тюрбан.
– Ну та й пес із ним, – сказала Марла, – мені однаково. Тобто, однаково буде марудно.
– Ну тоді давай візьмемо біле. Воно тут на сотню дешевше.
– Ну тоді біле…
Поки Х'ялмар розпитував офіціантку, з якого кінця Тайланду привезене те вино, Марла, окрім копирсання у барному холодильнику в пошуках морозива, завзято копирсалася у власних мізках. Сьогодні зранку вона з'ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард-диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп'ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.
– То не таке воно вже, значить, і важливе було, – підсумувала Марла, – бо ж рукописи не горять. А як горять – то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна – бо сцяла я у душі зранку! В мене все.
Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х'ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.
– Ну от, – зітхнув Х'ялмар, – а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.
– Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, – Марла спокійнісінько налила жовтаво-прозорої рідини у келихи, – будьмо!
Х'ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:
– Мм… Не найкраще.
Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці – вона знала це – воно вже мало зовсім інший смак.
– Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…
– Якого з них? – Х'ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.
– Ну… того… що в книжці моїй…
– Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?
– Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет-кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…
– Таке щось було, але я не пам'ятаю особи, з якою те все відбувалося…
– Ага. Він теж тебе не пам'ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз.
– То напиши йому листівку, – бадьоро порадив Х'ялмар, – тільки ліпше роби це в сухому місці.
– Та ні, навіщо? Краще тут. – Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х'ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.
– Хіба тобі не здається, що це – красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п'єш кефір, а не вино…
– Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.
– Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів – тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п'ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! – видихнула Марла.
– По-моєму, дехто вже п'яний.
– Ага, я! – і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.
– Ну і як ти там? – спокійно поцікавився Х'ялмар.
– Ух ти! Кльо-о-ово!!! – Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. – Стрибай, Нудото!
– Та ні, я… іншим разом. – і Х'ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.
А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.
– А тепер усе, що я бачу – сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну – є втіленням мрії жлоба-наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо' наркомана – бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама – вчителька…
Марлині п'яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х'ялмар.
– Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…
–
Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х'ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.
– Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?
Х'ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.