Фройд би плакав
Шрифт:
– Ностальгія – річ страшна.
– Ага, хе-хе… а вчителя того звільнили.
– Чи в дурку забрали. В'єтнам – річ весела.
– Не знаю. Складай столик і ноги випростай по-людськи. Чула – йдемо на посадку.
Марла притулила планшетку до спинки крісла і повернула на ній защіпку. Ноги, однак, продовжувала тримати у т. зв. позі а лотоса «Ганьба буддиста».
– Ой! Диви-диви: а то що за вулкан там?
– Гм, може, й Мерапі.
– Скільки там у ньому? Десь три тисячі шістсот, чи що? А я, позорисько, лише на три сто сімдесят
– Сімдесят один.
– Ага. Все через ту кляту тінь гори на небі. Ні, таки доведеться знову підніматися на Лаву… і зробити це треба до Калімантанських джунглів. Перша тінь – моя, всі інші – вже для іншої мене. Це як зі складною книжкою – злегковажиш із першими розділами – дулі зо дві в'їдеш у наступні. і що далі, то складніше.
– Тоді, люба моя, виходить, що ти вже проґавила добрячу частину своєї книжки. Хто ж після висоти – скільки там ваша Говерла має? Дві тисячі?
– Дві шістдесят один і п'ятдесят сантиметрів.
– …дереться на трьохтисячним та ще й із грипом, та ще й із місячними?
– Та ше й опівночі, щоб застати схід сонця і повернутися до спеки! Ну який ідіот придумав такий план?! Піонери грьобані суперменського покрою!
– Тихо, тихо… Не кричи.
– А що не кричи? Це ж ніякого кайфу нема, якщо ходити з тими бульдозерами інтернаціональними! Збірна, бляха, Канади з Британією, та ще й із Новою Зеландією! Дєвушки з веслами, мальчіки з квадратними посмішками «драстє, Барбі, я твій Кєн!»
– Та лиши ти вже в спокої тих бідолашних. Наступного разу підемо так, щоби в горах переночувати. Удвох підемо. Тобто, втрьох – без провідника не варто. А тобі би поменше паритися, що хтось іде швидше, ніж ти – це ж не змагання.
– Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». – «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене – ну, це мені й піддало запалу!» – «А я! Я перша там була!!! Це – моя гора!» Тьху!
– Чш-ш…
– А мені краса потрібна, – Марла поморщилася, – ні, краса – то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м'якше…
– Нічого, скоро скажеш все індонезійською.
– Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.
– Та ну шо ти, продовжуй, – Х'ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, – будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».
– Тут швидше – якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м'якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду – невідомість, ліворуч – прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття – тобто, ти.
– А що праворуч?
– А я що – знаю? Насрав хтось…
– Га-га-га! Я тебе люблю.
– Та
Не спинити вже тих сліз – такі файні були сни
Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше – тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала – через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання – бо хто ж його мені розмірювати буде? – мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях – і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та – біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…
Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…
– Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! – Х'ялмар щосили трусив її за плечі, – почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!
– Мм… Люблю тебе… і спати…
– Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?
– Що-о?! – від обурення Марла і справді прокинулась. – Ти що – здурів?Я тобі хто – дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… – Марлу таки вирвало.
– Хух, нарешті впізнаю тебе… – Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. – дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як – не жувала навіть, чи що?
– Пішов на хуй, ОК?
– ОК…
За кілька Днів з'ясувалося, що Марлине отруєння – випадок не єдиний. Того ж дня до лікарень острова привезли ще п'ятьох осіб із гострим отруєнням барбітуратами. Двоє з них – місцеві.
– Певно, чиста випадковість… – сказала Марла, сьорбаючи чай. – Все, вимкни новини. Нудно. Почитай мені краще.
І Х'ялмар вимкнув велике світло, щоби засвітити настільну лампу. Марла зручно вмостила подушку йому на колінах і приготувалася слухати свято вірячи, що не засне на десятій хвилині монотонного читання. Котці. «Фо». Ще одне перевертання в могилі бідолашного Робінзона Крузо. Мічин низький голос відбивався від глянцю сторінок і забивався Марлі в ніс.