Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Нехай…
Тітка трохи віддихалася.
— Шкода мені вас, — мовила. — У тамтого Гриця рука тверда й стріляє файно. Підете зі мною.
— Ви що надумали? — запитав Беркут.
— Мені відчинить, а там робіть, що хочете.
— А цей Грицько, тітонько, вам сала за шкуру залив… — засміявся Петро.
— А тобі?
— Та й мені.
— От і порахуйтеся. — Вона пішла попереду, нечутна й невидима, мов стара гострозора й досвідчена сова, що вистежує жертву.
Перед
— Обабіч станьте, а я у вікно погрюкаю.
Беркут зрозумів її з півслова — вони з Петром зайняли зручну позицію під дверима, приготувавши зброю, а тітка Марія голосно затарабанила у вікно.
Спочатку ніхто не відповів, постукала голосніше, і тільки тоді в хаті почулося шарудіння.
— Хто? — запитав чоловічий голос.
Беркут зрадів: отже, Трофимук удома, й нікуди йому не дітися. Найбільше боявся, що не застане, але тепер відлягло від серця: притиснувся до стіни, невже не відчинить?
— Це я, Марія, відчини.
— Яка Марія?
— Чи не впізнав: Яремківа.
— Що треба?
— Старий помирати зібрався, тебе требує.
— Я що, піп?
— Каже, повідомити щось хоче.
За вікном запала тиша: видно, Трофимук думав, що робити.
— Може, не доживе… — зовсім натурально схлипнула тітка Марія. — Ледве дихає!..
— І що хоче повідомити?
— Якби знала… До влади, каже, діло є, а яке — не відаю.
— Чекай, зараз одягнусь.
Беркут стиснув автомат до болю в пальцях: добре все виходить, і дай боже здоров’я тітці Марії — хитра, а той телепень вуха розвісив.
Голосно загуркотіла клямка.
Петро дав знак сотникові, щоб не поспішав: він був кремезніший і сильніший за Беркута, а Грицько Трофимук нівроку, звикло бидло ходити за плугом і дерева валити, жилавий, з ним легко не впораєшся.
Двері з рипінням відчинилися, Грицько вийшов надвір і одразу похитнувся від удару автоматом по голові. Беркут приставив йому дуло «шмайсера» до грудей, та це вже було зайве, бо Трофимук важко осів на землю.
Петро обмацав у нього кишені, витягнув нагана, закинув у траву. Беркут нахилився над Грицьком, послухав, чи дихає, підвів важкий погляд на Петра.
— Не перестарався? — докорив.
Той тільки махнув рукою.
— Нічого цьому бугаєві не станеться.
І справді, Трофимук поворушився.
— То я побігла, — мовила тітка Марія, однак не втрималася, нахилилася й зазирнула Трофимукові в очі. — Отак, пане голово, прийшов і твій час… — Почвалала з двору, озираючись, зовсім не так, як летіла сюди, — наче працювала цілий день і смертельно втомилася.
Петро
— Здоровенькі були, пане-товаришу! — тицьнув його в плече дулом автомата Беркут. — Не впізнаєте?
— Данило?
— Отож.
— Шкода, — сказав Трофимук нараз зовсім спокійно, — шкода… Тебе ще в сороковому мусили посадити, контру кляту.
— Ролі помінялися.
Трофимук важко підвівся.
— Гадаєш?
— Хіба не видно?
— Це ти про мене? Але ж народ не переб’єш.
— Вас переб’ємо, народ за нами піде.
— А ось тобі! — Нараз Трофимук склав дулю, покрутив її під носом у Беркута. — Ви де никаєте? Як щури погані в лісі ховаєтесь!
Беркут підштовхнув його до дверей.
— Ходімо, розмова є…
Трофимук збагнув усе, став у дверях.
— Убивайте! — видихнув важко. — Тут убивайте, не пущу!
Петро сильно вдарив його в груди, Трофимук заточився і впав.
Беркут переступив через нього, запалив сірника, відчинив двері до кімнати. Побачив: Трофимукова жінка стоїть посеред хати у довгій білій сорочці.
— Засвіти світло! — наказав. — З побаченням, пані Віро!
Жінка тремтячими руками запалила гасову лампу. Петро штовхнув Трофимука до покою. Грицько затулив жінку, високий, жилавий.
Лампа розгорілася, в кімнаті зробилося ясно. Петро став у дверях, тримаючи напоготові «шмайсер», Беркут сів на лавку попід стіною. Вільно простягнув ноги, закурив. Почав не поспішаючи:
— Оце, пане Грицю, файна розмова в нас може скластися. Якщо, звичайно, шановний пан не заперечує.
Трофимук уже знав, що чекає на нього. Посірів, якось одразу змарнів. Однак підвів голову й відповів глухо:
— Не буде в нас розмови. Стріляй!
— А ми не поспішаємо. І зможемо побалакати, якщо станеш на коліна й відречешся від совітів. Та добре попросишся.
— Не бути цьому!
— Не зарікайся.
— Кажу: не бути!
— А пан-товариш надто категоричний. Я б не радив…
— От що! — Трофимук ступив крок уперед, і Беркут інстинктивно виставив автомат і притиснувся до стіни. — Ти мене не лякай. Я цю владу своїми руками, — підвів величезні кулаки, — брав, і не мені її зрікатися! Знайди слабодухих.
Беркут недбало похитав ногою.
— Пані Віро, — мовив так, наче зазирнув у гості й просить про незначну послугу, — а підніміть, прошу я вас, синка. Як його, здається, також Грицьком обізвали?
— Ти що? — видихнув Трофимук із жахом. — То ж дитина!