Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Котлубай сів поруч і обійняв Дороша. Той зрозумів його жест по-своєму — засмучено похитав головою й хотів щось сказати, але не встиг, бо неподалік голосно просигналила машина, й Дорош нетерпляче роззирнувся.
Сигналила
Вони підвелися й стояли, дивлячись, як з «Волги» виходять двоє: маленький, сухий чоловічок з пронизливими очима й кремезний блондин з посрібленими скронями.
Дивились, і їм не вірилося, що той маленький — Сугубчик. Блондина впізнали одразу, та хіба можна було не впізнати Пашку Дубинського, якого ні роки, ні високі посади не змінять, мабуть, до самої смерті, так Пашкою й залишиться…
А от Сугубчик мав вигляд справжнього академіка.
Дорошеві зробилося навіть трохи ніяково, і, певно, якась вимушена усмішка ковзнула його обличчям, але поруч стояв Котлубай, а Котлубай, мабуть, і зараз був наймудрішим із них, він обійняв Волкова зовсім просто й мовив щиро:
— Ніколи б не подумав, що Сугубчик стане таким!..
Волков усміхнувся, і в очах у нього Дорош прочитав якусь непевність і несміливість, достоту як
Вони тиснули один одному руки, обіймалися й цілувались, і в очах у кожного стояло запитання: який же ти і хто ти?
Вони були зовсім інші, ніж тоді, коли ходили в розвідку. Зрештою це було закономірно, кожен прожив ціле життя: були вони вже літніми людьми, і все ж у кожного лишалося й те — юнацьке, і почувались вони зараз зовсім молодими, наче легко скинули з себе цілих тридцять років…
Бо очі у всіх блищали, і кожному було радісно, і життя здавалося дивовижним і прекрасним.
Потім вони стояли мовчки, віддаючи шану Цимбалюкові, і над могилою бриніли бджоли…
А тоді їхній командир лейтенант Микола Дорош сказав, що думав.
Думав він, що мине ще триста чи тисяча років, а над могилою з братками завжди бринітимуть бджоли. І мудрі люди, які давно вже забули про війни, створять з неї пам’ятник тим, хто не пошкодував життя для прийдешнього.
І ім’я Івана Цимбалюка буде вирізьблене на величезній гранітній брилі. Вирізьблене навічно, якщо може бути вічною наша маленька гарна планета.