Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Дорош простягнув ноги, переставив автомат праворуч, уткнувши дулом у дверцята, й зиркнув на водія. Знав, що Пашка Дубинський — майстер свого діла: його батько возив колись командарма й привчив сина до автомобіля змалку. Пашка недбало тримав кермо однією рукою й, здавалося, дрімав, погойдуючись у такт руху автомобіля; Дорошеві мимоволі захотілося штовхнути його, привести до тями — адже вони перебували в нейтральній зоні, можливо, німці вже встигли організувати якусь оборону і за хвилину — другу вдарять із протитанкової гармати в лоб їхній «тридцятьчетвірці», різонуть з кулемета по «мерседесу»… Тоді став крапку на так гарно задуманій і підготовленій операції.
Дубинський
Дорога поклав руку на плече Дубинському, але тому не треба було нічого наказувати. Пашка блискавично оцінив ситуацію й спрямував важкий «мерседес» ліворуч, машина мало не сповзла колесами в кювет, та одразу вирівнялась, рвонула вперед, обійшовши «тридцятьчетвірку», проминула, ледь не зачепивши бортом, грузовик, що стояв на узбіччі, й пірнула в темряву.
— Він їм зараз дасть чосу… — задоволено засміявся Дубинський, озирнувшись, наче й справді міг побачити, як «тридцятьчетвірка» чавить гітлерівців. І додав уже без усмішки: — Танк збив у кювет гармату, мабуть, рештки якоїсь фріцівської батареї.
Дорош, правду кажучи, не встиг помітити, куди врізалась їхня «тридцятьчетвірка», та все ж ствердно кивнув головою і мовив упевнено:
— Від тої гармати лишилася купа брухту…
Грузовик кинуло на вибої, і він мало не зачепив крилом фіру, що раптом виринула з темряви. Хтось біля неї замахав їм руками, лаючись і вимагаючи зупинитися, але Дубинський спрямував грузовик на узбіччя і посунув по самому краю шосе, об’їжджаючи валку німецьких підвід.
Дорош поплескав Дубинського по плечу й наказав:
— Тихіше на поворотах! Зваж: тепер це «свої», і можемо вскочити в халепу…
— Але ж у нас важливий вантаж, і вони нам заважають, — цілком серйозно відповів Дубинський, проте швидкість трохи зменшив.
Дорош висунувся у вікно. Тепер їм треба все добре запам’ятовувати: вранці перший сеанс зв’язку, й цінність інформації прямо пропорційна їхній спостережливості.
Валка повільно сунула розбитою дорогою, солдати підганяли змучених коней, голосно лаялись, підпираючи плечима важкі фіри. Дорош не бачив жодного обличчя, але уявляв собі їх: із запалими очима, змучені й налякані — радянські війська кожної миті можуть наздогнати… Кинути б під три чорти ці важкі фіри й чкурнути якомога далі від смерті, яка дихає за спиною… А вони йдуть, втомлені до краю, чалапаючи по багні. Солдати лають мерзенну погоду, триденний безперервний дощ — він розквасив дорогу й промочив їх до нитки. Щоправда, водночас він і єдиний їхній рятівник: якби тумани не лягли на землю, над дорогами висіли б штурмовики й бомбардувальники, розбризкуючи свинцеву смерть, але хто думає про штурмовики, коли холодно так, що, здається, й сама смерть не страшна…
Дорош відчинив дверцята й зазирнув у кузов. Хлопці сиділи під брезентом — фельдфебель і двоє рядових у німецьких плащах і касках, охорона важливого вантажу, за який персонально відповідає він, обер-лейтенант вермахту Курт Вессель, ще кілька годин тому лейтенант Червоної Армії Микола Дорош.
«Мерседес» уже обійшов напівзагрузлу в багні валку, проминув невеличке село, де розташувалась на короткочасний відпочинок якась батарея, — на ящиках із снарядами, не звертаючи уваги на дощ, просто неба спали зморені німецькі солдати, — й по зовсім уже розбитій
Здавалося б, що більше хаосу й безладдя на дорогах у німецькому тилу, то краще, але Дорош не мав права гаяти час. Він постояв кілька хвилин, дивлячись, як шофери марно намагаються витягнути машину тросом, і повернувся на шосе. Перестрів першу ж піхотну частину, що чвалала по багнюці.
— Командира до мене! — наказав Дорош.
Підбіг молодий фельдфебель.
— Допоможіть витягти отой металобрухт! — показав Дорош на машину у воді.
— Але ж, пане обер-лейтенанте, ми маємо наказ…
— Виконуйте, фельдфебелю! — підвищив голос Дорош. — Інакше…
— Слухаюсь, — виструнчився фельдфебель.
Солдати обліпили грузовик, з берега смикнули тросом, і машина повільно зрушила з місця. Обер-лейтенант наказав одному з шоферів здати назад, другому з’їхати в кювет, Пашка рвонув їхнього «мерседеса» і з ходу проскочив річечку.
— А здорово ти… працюєш на благо вермахту й рейху!..
Усі вони були на «ти» — лейтенант Дорош і сержант Цимбалюк, старшина Котлубай і єфрейтор Дубинський, бо всі, окрім зовсім ще молодого Волкова, перед війною були студентами, тільки старшина Котлубай встиг закінчити педінститут і вступити до аспірантури. Всі володіли німецькою мовою, через що й потрапили в диверсійно-розвідувальну групу особливого призначення, тому й інструктував їх сам начальник розвідвідділу фронту, тому й прикривала їх попервах «тридцятьчетвірка», а другий танк ішов за півкілометра позаду й теж мав прийняти бій в разі потреби.
Начальник розвідвідділу сформулював їхнє завдання коротко: за сорок кілометрів на захід перед фронтом наступу є водний рубіж — річка і стоп’ятдесятиметровий міст, по якому відступає майже вся ворожа техніка. Береги річки малодоступні для транспорту, заболочені, порослі очеретом, поблизу нема бродів, отже, треба висадити міст. Потім вони мали розвідати місцерозташування танкового корпусу генерала фон Зальца й визначити, де німці споруджують нову лінію оборони. Полонений кілька днів тому німецький генерал запевняв, що кілометрів за п’ятдесят від річки, на лінії водорозділу, гітлерівці готуються зустріти наші передові частини.
Вони п’ятеро переодягнених у німецькі мундири — повинні були відіграти важливу роль у розгромі ворожого угруповання.
За довгим столом, застеленим картою, поруч з командувачем фронту сидів його начштабу, навпроти — командарм, на ділянці якого почався прорив німецької оборони.
Командувач тримав поміж долонями склянку гарячого чаю і уважно дивився на командарма. Щойно начштабу доповів обстановку, і генерал армії хотів знати, які висновки зробить його найближчий помічник і товариш.
Але командарм мовчав. Старанно розминав довгими пальцями з акуратно обрізаними нігтями цигарку, ніби тільки це й було зараз найголовніше — добре розім’яти цигарку.
Генерал армії насупився й гмукнув сердито: мовчить старий, а тут кожна секунда на вагу золота… Нарешті не витримав і запитав:
— То як же будемо жити далі, Володимире Вікторовичу?
Той чиркнув запальничкою, припалив і відповів спокійно:
— Наступаємо з зав’язаними очима. А якщо гітлерівці встигли перекинути через річку танковий корпус фон Зальца і той вдарить по моєму лівому флангу?