Гіркий дим. Міст
Шрифт:
І все ж маленький, зовсім маленький димок од вогнища таки помітили з вертольота, й пілот про всяк випадок спрямував машину до озерця попід сопками, зрештою це могло бути пасмо приозерного туману, проте пілот був досвідчений і уважний, він узяв курс на цей ледь помітний димок, і тоді Дубинський прокинувся від гуркоту машини в небі…
Вони сиділи під квітучою яблунею за столом, застеленим цератою, пили пиво і їли раки. Якось воно все вийшло випадково: Котлубай повертався зі школи і, проходячи повз садибу голови, побачив, як шофер вивантажує з машини ящик з пляшками. Обминув «Волгу», трохи подивувавшись, —
— Куди ж ти, Володимире Степановичу, йди сюди!..
Озирнувся. Голова в майці перегнувся через бильця ганку, махав руками.
— Гості в тебе?
— Нікого нема, просто хлопці раків наловили — і так пива захотілося… Заходь!
На столі вже лежала купа червоних, великих — один в один — раків. Вони ще парували, й пахло так смачно, що Володимир Степанович збагнув, чому їхнього голову потягнуло на пиво.
Біля раків, витягши ноги в грубезних кирзових чоботах, сидів його сусід Левко Шадура — завгосп сільської лікарні або, як він сам себе називав, заступник головного лікаря і знавець відомого навіть за межами села «Гапчиного напою».
Шадура налив усім пива, зневажливо відсунув порожню пляшку й виразно гмикнув. Голова підвів на нього лукаві очі.
— То я й кажу, — зрадів Левко, неправильно зрозумівши голову, — починати годиться не з пива… — Він спритно витяг десь із-під столу «екстру», хотів уже зірвати накривку, однак голова зупинив його:
— Я ж казав: тільки пиво.
— Але ж, Даниле Семеновичу, навіть лікарі не радять раптово припиняти.
— Ти диви… — єхидно посміхнувся голова. — Вже й лікарів залучив на поміч.
— Сам — заступник головного! — зареготав Котлубай.
— А що, погана професія? — образився Левко. — В культурному товаристві обертаємось.
Чи то пиво, яке він глибоко зневажав, чи те, що пляшка приємно обважнювала галіфе, а він не міг хильнути з неї, зіпсувало Шадурі настрій, і він причепився до Котлубая:
— Оце вчора приходить мій Гнат додому, я йому всякі вказаній по господарству, а він мені: отрутохімікати не можна застосовувати! З якого, питаю, часу ти проти нашої науки й передового досвіду? І чого вас у школі вчать? То ви розумієте, Даниле Семеновичу, — перегнувся Шадура через стіл до голови, — шмакодявка ця мені у відповідь: так і так, мовляв, сам Володимир Степанович казали нам, що людство може загинути від ДДТ. Я відповідаю: його ж у наших магазинах продають, і знов-таки руководящі органи зобов’язують використовувати, а хто такий ваш директор проти нашого рідного керівництва? Ну, я, звичайно, навчив його, як у батькових наказах сумніватися, а воно верещить і не згоджується з наукою. От я й питаю товариша директора, чому це дітей у школі навчають?
Голова посміхнувся, однак Котлубай зиркнув на нього суворо й мовив якомога серйозніше:
— У вас, Левку Тимофійовичу, дуже тямущий і гарний син. Та боязкий він, а коли відверто — забитий. Якщо й надалі битимете, скалічите дитину, а з хлопця люди можуть вийти.
— А ми що, не люди? Мій старий теж тримав мене у страсі божому й зробив людиною…
Шадура погладив себе по череву, й Володимир Степанович подумав, що навряд чи вони колись дійдуть спільного погляду на те, кого можна називати кращим представником роду людського. Встрявати в’ суперечку з Левком не хотілося, але пояснити йому хоча б найелементарніше треба було.
— Ми вчимо ваших дітей допитливості, — почав Котлубай серйозно, — і вмінню дивитись на життя своїми очима. Перш ніж зробити щось, дитина
Шадура засовався на стільці й рішуче витягнув з кишені галіфе чвертку.
— Як хочете, а я вже не можу! — грюкнув він пляшкою об стіл.
— Дозволимо? — засміявся голова.
— Нехай п’є.
Шадура націдив півсклянки. Трохи повагався й долив ще. Випив горілку зі смаком. Володимир Степанович осудливо подивився на нього й подумав, що робитиме все, аби син Шадури не пішов батьковим шляхом. Власне, він і працює отут в селі для того, щоб закладати підвалини майбутнього. Голова з його повсякденними турботами, правління, бригадири, сільрада — це сьогодення, їм усім нема часу зупинитись і подумати про завтрашній день, точніше, думають, та не завжди, бо не завжди їм під силу зробити щось для майбутнього. Біля витоків цього майбутнього стоїть він, Котлубай, бо ліпить з отих шмакодявок, як каже Левко, справжні характери, і принаймні два чи три прийдешніх покоління — це його, Котлубаєва робота.
Згадуючи іноді свої юнацькі рожеві мрії про інститутську кафедру, Володимир Степанович лише благодушно всміхався. Тепер ні за які скарби не пішов би туди, хоча вже пропонували, й неодноразово. Після війни обставини склалися так, що довелося залишитися в селі: батьки тяжко хворіли, а взяти їх з собою до міста не міг. Тоді шкодував, а нині вважає, що доля всміхнулася йому: має гарну дружину, п’ятеро дітей своїх і чотириста в школі й не уявляє, як би зміг прожити без цієї величезної сім’ї…
Левко, випивши склянку, подобрішав, і йому захотілося пофілософствувати, сказати щось розумне. Солодко гикнувши, Шадура почав:
— Оце ви кажете, щоб я не «вчив» свого Гната… І що люди з нього можуть вийти… Він і сам хоче десятирічку кінчати, а потім — світ за очі… А хто ж у селі гноєм завідуватиме, коли всі на інженерів та лікарів вивчаться?
Котлубай з цікавістю зиркнув на Шадуру: невже того й справді хвилює це? Та подумав, що нема на селі людини, котра б так чи інакше не зіткнулася з цією проблемою.
Відповів серйозно:
— Не всі люди мають якісь виняткові здібності, — не втримався, щоб не пожартувати: — Як ви, скажімо, Левку Тимофійовичу. Є багато дітей, яким ще до закінчення школи буде зрозуміло, що вони не зможуть стати ані вченими, ні інженерами, ні конструкторами. Але це не повинно відбитися на дитячій психіці. Наші діти мають знати, що вони все одно можуть робити корисне діло, зажити пошани.
Котлубай обернувся до голови, наче шукаючи в нього підтримки.
— Авжеж, авжеж… — закивав той схвально. — Ваші вихованці в колгоспі — наша опора.
— Чули: Левко Тимофійович каже, що не дають вам життя на правлінні…
— Це й добре: де вони праві, де я… Сперечаємось і доходимо істини.
— До речі, не сприйміть це як комплімент, вони залишаються в селі ще й тому, що ви до них прислухаєтесь… Проте я трохи відхилився. Так от, Левку Тимофійовичу, ми, вчителі, прагнемо не допустити, щоб у дітей склалось переконання: мовляв, найздібніших чекає цікава творчість, а менш здібні мусять все життя виконувати норми або, як ви кажете, завідувати гноєм. Зрозумійте, честь і гідність людини може проявитися в будь-якій праці, комуністична праця по-новому розв’язує питання здібностей і таланту. Та ви поговоріть з Петрусем Швачком…