Габрієла
Шрифт:
— Сертанежо не боїться роботи, він хоче заробити. О п'ятій ранку він уже на плантації, а кидає мотику лише пізно ввечері. Якщо в них є квасоля і сушене м'ясо, кава і горілка, вони задоволені. Як на мене, то немає робітника, що міг би потягатися із сертанежо,— закінчив він авторитетно.
Насіб оглянув людей, відібраних полковником, і схвалив його вибір. Фазендейро в чоботях, що теж наймав робітників на плантацію, позаздрив Мелку. Що ж до Насіба, то він шукав лише жінку, не дуже молоду, статечну, яка могла б доглядати його будинок на Ладейре-де-Сан-Себастьян, прати білизну, варити йому їсти, а також готувати закуски і солодощі для бару. На прибирання і кухню у неї, звичайно,
— Куховарку тут знайти нелегко...— сказав Мелк.
Інстинктивно Насіб шукав серед сертанежо жінку, яка скидалась би на Філомену, була приблизно б такого віку і така ж буркотлива.
Полковник Мелк потиснув Насібу руку, навантажені човни чекали на нього.
— Жезуїньйо вчинив правильно. Він людина честі...
Насіб теж повідомив новину:
— Виявляється, приїздить інженер для обстеження бухти.
— Я вже про це чув. Але він тільки час згає. З цією мілиною нічого зробити не можна...
Насіб блукав серед сертанежо. Старі й молоді з надією поглядали на нього. Жінок було мало, і майже всі з дітьми, що міцно трималися за їхні спідниці. Нарешті він помітив жінку років п'ятдесяти, рослу, міцну:
— Чоловік залишився на дорозі, сеньйоре...
— Варити вмієш?
— Лише прості страви.
Боже мій, де ж знайти куховарку? Не може ж він і надалі платити сестрам Дос Рейс такі шалені гроші. А тут ще, немов на зло, у барі стільки відвідувачів: сьогодні вбивство, завтра похорон... На додачу до всього йому тепер доведеться снідати і обідати в готелі Коельйо, їсти несмачне вариво. Мабуть, слід буде виписати куховарку з Аракажа, оплативши їй проїзд. Насіб зупинився перед такою старою бабусею, що навряд чи вона б додибала до його будинку — вмерла б дорогою. Вона спиралася на костур; і як їй лише вдалося подолати відстань до Ільєуса? Вона дійшла, хоча вже нічого, окрім турбот, не може принести людям. Скільки лише того горя в світі!..
В цю мить з'явилася інша жінка, одягнена в жалюгідне лахміття, вкрита брудом настільки, що неможливо було роздивитись риси її обличчя і визначити вік. Коси від куряви у неї злиплися, ноги були босі. Вона принесла кухоль з водою і віддала у тремтячі руки старої. Та почала жадібно пити.
— Хай поможе тобі бог, дочко...
— Нема за що, бабусю...— У неї був голос молодої дівчини, можливо, той самий голос, що співав пісню, коли Насіб прийшов сюди.
Полковник Мелк і його люди зникли за вагонами залізниці, лише гармоніст зупинився на мить і помахав прощально рукою. Жінка підняла руку і теж помахала у відповідь. Потім знову повернулася до старої і забрала в неї порожнього кухля. Вона хотіла вже йти, але Насіб, якого так вразила згорблена стара, запитав:
— Це твоя бабуся?
— Ні, молодий господарю.— Вона зупинилася і усміхнулася, і тільки тоді Насіб переконався, що вона справді молода, так заблищали її очі.— Ми зустріли її дорогою, днів чотири тому.
— Хто ми?
— А ось...— Вона показала пальцем на гурт біженців і знову розсміялася джерельним, кришталевим сміхом.— Ми йшли разом, ми всі з одного краю. Посуха вбила там усе живе, випила всю вологу, дерева перетворила в сухий хмиз. Потім ми зустріли інших людей. Вони також рятувалися від голоду.
— У тебе є рідня?
— Ні, молодий господарю. Я одна на цьому світі як палець. Зі мною ішов дядько, але віддав богу душу дорогою, не дійшовши до Жеремоабо. Сухоти...— І вона знову засміялася, немов у цьому було щось смішне.
— Це ти співала?
— Я, сеньйоре. Тут був хлопчина з гармошкою, його взяли на плантацію, він каже, що розбагатіє в цих краях... Коли співаєш, забуваєш про горе...
Вона
— Що ти вмієш робити?
— Все потроху, сеньйоре.
— Прати?
— Ну, хто цього не вміє? — здивувалася вона.— Була б лише вода та мило.
— А варити?
— Я служила куховаркою у одній багатій родині,— і знову засміялася, немовби пригадавши щось веселе.
Може, саме через її сміх Насіб вирішив, що вона його не влаштовує. Голодні люди із сертану можуть набалакати чого завгодно, аби одержати роботу. Що вона могла приготувати? Засмажити солонину і зварити квасолю — оце і все. Йому потрібна була жінка літня, серйозна, охайна і працьовита, така, як стара Філомена. І перш за все вона мусить бути справжньою куховаркою, розбиратися в приправах, уміти готувати солодощі. Дівчина стояла, чекаючи його рішення і дивлячись прямо в очі. Насіб, не знаходячи слів, махнув рукою:
— Ну, гаразд... До побачення. Бувай щасливою.
Він повернувся і вже ступив кілька кроків, коли почув позад себе некваплений, грудний голос:
— Який красень!
Він зупинився. Щось йому не пригадувалось, щоб хтось, за винятком його старенької матері Зорайї вважав його вродливим. Та й то було в дитячі роки. Насіб прямо таки розгубився:
— Зачекай.
Він знову почав її роздивлятись. А чому б йому і не спробувати?
— Так ти справді умієш куховарити?
— А ви, молодий господарю, візьміть мене до себе, тоді й побачите...
Якщо вона і не вміє готувати, буде принаймні прибирати хату, пратиме білизну.
— Скільки ти правиш?
— Ну, молодий господарю, це вже ваша справа. Скільки захочете, стільки й заплатите...
— Спершу побачимо, що ти вмієш робити. Потім домовимось про платню. Згода?
— Для мене, молодий господарю, як ви скажете, так буде й гаразд.
— Тоді забирай свої речі.
Вона знову засміялася, блиснувши білими, рівними зубами. Насіб зморився, йому почало здаватися, що він зробив дурницю. Пожалів цю дівчину із сертану і ось тягне до себе в дім халепу. Але каятись пізно. Хоч би вміла прати...
Вона повернулася з невеличким вузликом — в ньому була та дещиця, яку вона принесла з далекої домівки. Насіб рушив поволеньки, вона йшла за кілька кроків позаду. Коли вони проминули залізницю, він, обернувшись, запитав:
— Як же тебе звати?
— Габрієла, до ваших послуг, сеньйоре.
Вони йшли далі, він, як і раніше, попереду, знову заглиблений в думки про Сіньязінью, про божевільний день, про пароплав, що сів на мілину, про вбивство. А до всього ще таємниці Капітана, Доктора і Мундіньйо Фалкана. Вони щось затівають; його, Насіба, не обведеш навкруг пальця. Та скоро їхня таємниця випливе на поверхню. Правду кажучи, звістка про вбивство змусила його забути навіть про конспіративний вигляд цієї трійки і про невдоволення полковника Раміро Бастоса. Вбивство на якийсь час всіх вибило із сідла, справи відійшли на другий план. Симпатичним хлопцем був цей дантист, і він дорогою ціною заплатив за бажання володіти заміжньою жінкою. Надто велика небезпека чужа дружина,— справа закінчується, так уже заведено тут, пострілом впритул. Тоніко Бастосу не слід ігнорувати ці життєві уроки, а то немає ніякої гарантії, що подібне не трапиться і з ним. Чи справді він спав із Сіньязіньєю, чи просто хвалився, щоб справити враження на нього, Насіба? Та що б там не було, а Тоніко відчайдушний хлопець, і коли йому зрадить удача, може все трапитись... А втім, можливо, погляд, зітхання, поцілунок жінки варті цього ризику?