“Галатея”

Дашкієв Микола Олександрович

— Комерційна справа?.. З ворогом?

Кларк вже трохи опанував себе. До нього поверталось нахабство:

— О, вас я теж бачу на ворожій території! Деталізація зайва. Розв’яжіть мене, я хочу потиснути вашу хоробру руку союзника!

Він зразу ж сіпнувся назад, бо моя “хоробра рука” мимохіть зробила досить-таки енергійний рух.

— Я зараз у відпустці, — вів далі майор, наче нічого й не трапилось, — тому виступаю не як офіцер збройних сил Америки, а просто як представник швейцарського філіалу фірми “Кларк і

син”. За три тижні я повернуся на фронт, і тоді… О, я можу довести, що моя ненависть до німців — страшна!

Фірма “Кларк і син”!.. Так, я знав цю могутню компанію, що виробляла електроустаткування та радіоапаратуру. На початку тисяча дев’ятсот сорок другого року, ще до мобілізації, я був посланий до Америки і там навіть складав угоду з представниками цієї фірми про постачання деяких приладів для нашої оборонної промисловості. Цікаво, яким вітром занесло цього містера аж сюди?

— Так ось, любий пане, — сказав я, не дуже дотримуючись правил хорошого тону. — До Крейцвальда ми підемо разом. Якщо ви скажете будь-кому хоч слово, або подасте якийсь знак, або спробуєте тікати, то…

Майор зрозумів і без особливої радості сказав:

— Згода. Тільки й я з свого боку висуваю умову: про почуте й побачене — нікому ані слова. За це я обіцяю вам десять процентів прибутку від усієї операції.

— Ніяких умов! — перебив я його. — Ви вже бували в Крейцвальді?

— Так. Учора.

— Ну от ви й будете моїм провідником. А для всіх інших я — ваш особистий секретар. Джек Сендіс, наприклад.

Американець незадоволено знизав плечима:

— Хай так… Але що ж робити з цим телепнем? — показав він очима на есесівця. — Адже його будуть шукати?

Я байдуже махнув рукою:

— Збрешіть що завгодно. Скажімо, напився п’яний і потрапив під арешт.

— Гаразд, — сказав майор.

Отак я й вирішив пробратися до таємничого об’єкта “Ікс”… Чи правильно я роблю, чи ні — далебі, мені бракувало часу замислюватися над цим питанням.

Я одвів убік лейтенанта Мамиченка і прошепотів:

— Ти залишаєшся за мене. Машину зіпсуй. Якщо не повернуся за добу — загинув. “Язика” — пильнуйте. А прізвище цього гендляра, — кивнув я в бік американця, — запам’ятай!

Ми потиснули руки один одному і більше не промовили й слова. Розвідникам часто буває отак: розлучаються, йдучи на завдання, і не знають, чи зустрінуться ще хоч раз.

— Ну, ходімо! — скомандував я.

Годі й казати, що з Кларкових кишень ми витрусили всі речі й зброю, тому я був у відносній безпеці. Та коли біля воріт об’єкта “Ікс” американець озирнувся, я відчув себе не гаразд: в його очах, здавалось, аж спалахнули зелені вовчі вогники.

— Повторюю, — сказав я йому пошепки, — слово чи рух — і перша куля з мого пістолета — ваша!

Кларк єхидно посміхнувся:

— Любий друже, у вас попсовані нерви! Адже ми склали джентльменську угоду!

Так, нерви

в мене, мабуть, справді були попсовані: мені дуже кортіло випустити з цього мерзотника всі патрони з обойми, і саме зараз. Що буде через кілька годин, коли він нахабнішає вже тепер?

Ми перетнули якусь білу лінію на бетонованому майданчику перед освітленими місячним промінням залізними ворітьми, і в ту ж мить пролунав різкий голос:

— Хто йде?

— Майор Кларк, — відповів американець.

— А хто з вами?

— Це мій секретар, містер… Сендіс.

Кілька секунд тривала пауза. Ви, мабуть, уявляєте, як бухкало моє серце: адже на волосинці тримався весь мій план.

І ось, нарешті, той же голос промовив:

— Чекаю вас там, де й учора. Кімната двадцять.

Перед нами беззвучно відчинилися двері. За ними нікого не було.

— Не дивуйтесь, — сказав американець. — Охорона тут далеко надійніша, ніж здається.

Справді: ми не зустріли жодної людини, але за нами хтось безперервно стежив.

— Праворуч! — почулося з невидимого репродуктора, коли ми затримались перед будинком. А ще через кілька хвилин: — Наступний під’їзд, другий поверх. Прошу.

І ось перед нами відчинилися двері кімнати двадцять.

— Професор Кребс! — устиг шепнути мені Кларк.

Німецьке слово “кребс” означає “рак”. Мабуть, не часто зустрічається така відповідність прізвища й зовнішності, як сталося зараз: чоловік, що підвівся з-за столу і пішов нам назустріч, таки й справді скидався на рака. Професор мав сиво-жовті відстовбурчені вуса, вузьке, витягнуте вперед обличчя, вирячені холодні очі.

— Сідайте, пане Кларк! Сідайте, пане Сендіс! — промовив старий уже знайомим мені голосом. — Ви сьогодні запізнилися… Щось трапилось? Де автомашина? Де Кляйнміхель?

— Ми добиралися на попутних, гер професор. Машину конфіскував якийсь генерал. Гер штурмбанфюрер Кляйнміхель заарештований.

— Все гине, все!.. — з холодною гидливістю сказав Кребс. — Німеччина доживає останні дні.

Я не зводив погляду з Кларка, тому не мав змоги роздивитись Кребсів кабінет детально. Впадали в око великі книжкові шафи та колекція старовинної зброї на стіні, але вони не розкривали мені анічогісінько.

— Ну, шановний пане, — сказав Кребс, — я обіцяв вам показати все. Ви не втомилися?

— А чи не відкласти на ранок? — поквапно запитав Кларк, кидаючи на мене сторожкий погляд.

— Не впізнаю вас, майоре! — здивувався Кребс. — Адже ви самі вчора сказали, що на післязавтра призначено генеральний наступ росіян! Треба поспішати!

Майор зблід, потім почервонів, а я мимохіть стиснув пістолет у кишені. Ні, це вже було не гендлярство, а справжня зрада! Кларк, представник армії союзників, виказав ворогові таємницю державної ваги: наші війська справді готувались до останнього, рішучого наступу.