Гаррі Поттер і келих вогню
Шрифт:
— Розумію, — тихо обізвався Дамблдор. — Ясно. Скажи, а ще колись за цей рік шрам болів? Окрім того випадку влітку?
— Ні... А як ви довідалися, що шрам нагадав про себе влітку? — вражено спитав Гаррі.
— Сіріус листується не лише з тобою, — пояснив Дамблдор. — Я теж підтримую з ним зв'язок, відколи він торік покинув Гоґвортс. Це я йому порадив ту гірську печеру, бо вона — найбезпечніше в околиці місце.
Дамблдор підвівся й почав ходити по кімнаті. Час від часу він прикладав до скроні кінчик чарівної палички і додавав у сито спогадів
— Професоре, — неголосно покликав він за кілька хвилин.
Дамблдор зупинився й глянув на нього.
— Вибач, — сказав він тихо й знову сів за стіл.
— Чи ви... Ви знаєте, чому мій шрам болить?
Дамблдор пильно подивився на Гаррі й відповів:
— У мене є лише теорія, не більше... Я припускаю, що шрам болить у двох випадках: коли поблизу перебуває лорд Волдеморт, і коли на нього находить особливо потужна хвиля ненависті.
— Але... чому?
— Тому, що ви з ним пов'язані невдалим закляттям, — пояснив Дамблдор. — Це не звичайний шрам.
— То ви думаєте... що той сон... це було насправді?
— Можливо, — мовив Дамблдор. — Я сказав би навіть — цілком можливо. Гаррі, ти бачив Волдеморта?
— Ні, — відповів Гаррі. — Лише спинку його крісла. Але ж там немає на що дивитися, правда? Тобто, в нього ж немає тіла... Але... як він тоді тримає чарівну паличку? — поволі проказав Гаррі.
— Справді, як? — пробурмотів Дамблдор. — Як тримає?..
Якийсь час панувала мовчанка. Дамблдор дивився в протилежний куток кімнати, коли-не-коли прикладаючи до скроні чарівну паличку й додаючи в сито спогадів ще одну думку.
— Професоре, — нарешті озвався Гаррі, — гадаєте, він сильнішає?
— Волдеморт? — перепитав Дамблдор, дивлячись на Гаррі поверх сита спогадів. То був той характерний погляд, яким Дамблдор у певних випадках пронизував Гаррі — здавалося, що навіть магічне око Муді не бачить того, що бачить він. — Кажу іще раз, Гаррі: у мене немає нічого, крім підозр.
Дамблдор знову зітхнув. Він здавався ще старшим і втомленішим, ніж перед цим...
— Роки зростання Волдемортової могутності були позначені багатьма зникненнями, — сказав він. — Берта Джоркінз безслідно зникла в тих місцях, де востаннє перебував Волдеморт. Містер Кравч зник також... і теж там. Було й третє зникнення. Та міністерству воно здається неважливим, оскільки стосується маґла. Його звали Френк Брайс, він жив у селі, де виріс Волдемортів батько, і його востаннє бачили десь у серпні. Розумієш, я, на відміну від більшості моїх друзів з міністерства, читаю маґлівські газети.
Дамблдор не зводив з Гаррі стурбованого погляду.
— Мені здається, що ці зникнення якось між собою пов'язані. Міністерство не погоджується — ти, мабуть, чув, поки чекав біля кабінету.
Гаррі кивнув. Знову запала тиша. Дамблдор продовжував видобувати думки. Гаррі зрозумів, що може вже йти, але цікавість не давала йому встати зі стільця.
— Професоре, — озвався він
— Що, Гаррі? — мовив Дамблдор.
— Чи не можна вас запитати... про той суд, на який я потрапив... у ситі спогадів?
— Можна, — неохоче кивнув Дамблдор. — Я бував на ньому багато разів, та деякі справи пригадуються частіше й чіткіше за інші... особливо зараз...
— Знаєте той процес, на якому ви мене знайшли? Суд над Кравчевим сином? Вони... вони говорили про батьків Невіла?
Дамблдор гостро поглянув на Гаррі.
— Невіл ніколи не розповідав, чому він виховувався в бабусі? — спитав професор.
Гаррі заперечливо похитав головою, дивуючись, як досі, за чотири роки, ні разу про це в Невіла не питав.
— Так, ішлося про батьків Невіла, — підтвердив Дамблдор. — Його батько, Френк, як і професор Муді, був аврором. Їх з дружиною катували, щоб випитати, куди подівся Волдеморт після зникнення. Ти це чув.
— То вони мертві? — тихо спитав Гаррі.
— Ні, — у голосі Дамблдора вчувалася гіркота, — вони збожеволіли. Зараз обоє в лікарні магічних хвороб імені Святого Мунґо. Невіл з бабусею на кожних канікулах їх провідує. Та батьки його не впізнають.
Гаррі сидів, вражений почутим. Він і не здогадувався... Жодного разу за чотири роки не поцікавився...
— Лонґботоми були дуже відомі, — вів далі Дамблдор. — На них напали після падіння Волдеморта — тоді, коли всі думали, що їм нічого не загрожує. Ці напади викликали хвилю неймовірного обурення. Міністерство зазнавало шаленого тиску, всі вимагали впіймати тих, хто це зробив. На жаль, свідчення Лонґботомів, з огляду на їхній стан, були не дуже вірогідні.
— То Кравчів син і справді міг бути непричетним? — задумливо спитав Гаррі.
Дамблдор похитав головою:
— Я не маю про це ані найменшого уявлення.
Гаррі мовчки дивився на вируючу сріблясту речовину в чаші. Йому нестерпно кортіло поставити ще два запитання... та вони стосувалися живих людей...
— А містер Беґмен... — не стримався він.
— Його більше не звинувачували в темних справах, — спокійно відповів Дамблдор.
— Розумію, — квапливо сказав Гаррі, не відводячи погляду від сита спогадів, яке після того, як професор перестав додавати туди свої думки, вирувало набагато повільніше. — А... е-е-е...
Але сито спогадів запитало замість нього: на його поверхні з'явилося обличчя Снейпа. Дамблдор зиркнув на нього, а тоді перевів погляд на Гаррі.
— Так само, як і професора Снейпа, — мовив він.
Гаррі глянув у ясно-блакитні очі Дамблдора, і те, що він дуже хотів знати, зірвалося з язика раніше, ніж він це усвідомив:
— Професоре, чому ви вважаєте, що він справді перестав підтримувати Волдеморта?
Кілька секунд Дамблдор дивився на Гаррі, а тоді сказав:
— Гаррі, це стосується тільки професора Снейпа й мене.
Гаррі зрозумів, що розпитування закінчено, Дамблдор не сердився, але якась нотка в його голосі сповістила Гаррі, що йому час іти. Він підвівся, Дамблдор теж.