Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
Вона відвернулася й глянула на озеро.
– Я ніколи від тебе не відмовлялася, - сказала вона.
– Ніколи. Я завжди мала надію… Герміона мені казала жити своїм життям, можливо, зустрічатися з іншими хлопцями, поводитися з тобою розкутіше, бо я навіть розмовляти не могла, коли була в одному з тобою приміщенні, пам'ятаєш? І ще казала, що ти більше звертатимеш на мене уваги, якщо я стану… сама собою.
– Розумна дівка та Герміона, - спробував усміхнутися Гаррі.
– Шкода, що я раніше цього не збагнув. Ми стільки часу були
– Але ж ти був такий заклопотаний рятуванням чаклунського світу, - засміялася Джіні.
– Що ж… Не скажу, що я дуже здивована. Я знала, що врешті-решт так і буде. Я знала, що ти будеш щасливий тільки тоді, як полюватимеш на Волдеморта. Можливо, саме тому ти так мені й подобаєшся.
Гаррі не мав сили це слухати. І ще він думав, що не дотримається свого рішення, якщо й далі сидітиме біля неї. Він побачив, що Рон пригорнув Герміону і гладить їй волосся, а вона ридає в Рона на плечі, і сльози стікають з кінчика його власного довгого носа. Смутно махнувши рукою, Гаррі встав, відвернувся від Джіні й Дамблдорової гробниці і пішов уздовж берега. Рухатися було не так нестерпно, як сидіти: так само набагато краще буде якнайшвидше вирушити на пошуки горокраксів, щоб убити Волдеморта, ніж цього чекати…
– Гаррі!
Він озирнувся.
Берегом озера, накульгуючи й спираючись на ковіньку, до нього поспішав Руфус Скрімджер.
– Я сподівався з тобою поговорити… ти не проти, якщо я з тобою прогуляюся?
– Не проти, - байдуже озвався Гаррі й пішов далі.
– Гаррі, це така жахлива трагедія, - тихо сказав Скрімджер, - ти навіть не уявляєш, який я був приголомшений, коли про це почув. Дамблдор був дуже видатний чаклун. Ти знаєш, що в нас були деякі непорозуміння, але ніхто краще за мене не знає…
– Що вам потрібно?-рішуче урвав його Гаррі. Скрімджера це явно роздратувало, але він швидко надав своєму обличчю виразу співчутливого розуміння.
– Я розумію, ти пригнічений, - сказав він.
– Я знаю, що ти був з Дамблдором дуже близький. Мені навіть здається, що ти був його найулюбленішим за всі часи учнем. Узи, що вас пов'язували…
– Що вам потрібно?
– повторив Гаррі й зупинився. Скрімджер теж зупинився, сперся на ковіньку й проникливо глянув на Гаррі.
– Подейкують, що ти був з ним, коли він у ніч своєї смерті покидав школу.
– Хто подейкує?-спитав Гаррі.
– Хтось приголомшив смертежера на вежі вже після того, як Дамблдор помер. А ще там були дві мітли. Гаррі, в міністерстві вміють рахувати.
– Радий це чути.
– сказав Гаррі.
– Але де я був з Дамблдором і що ми з ним робили, це вже моя справа. Він не хотів, щоб про це знали.
– Така вірність, зрозуміло, заслуговує на повагу.
– ледве стримував роздратування Скрімджер.
– але Дамблдора вже немає, Гаррі. Його не стало.
– Його не стане назавжди лише тоді, як не залишиться жодної вірної йому душі, - відповів Гаррі й несподівано навіть
– Хлопче… навіть Дамблдор не повернеться з…
– А я й не стверджую, що повернеться. Вам цього не зрозуміти. Але я нічого не скажу.
Скрімджер повагався, а тоді сказав тоном, на його думку, вельми делікатним:
– Гаррі, міністерство готове тобі запропонувати всі можливі види захисту. Я охоче надам у твоє розпорядження кількох своїх аврорів…
Гаррі розсміявся.
– Волдеморт хоче мене вбити, й аврори його не зупинять. Тому дякую вам за пропозицію, але мені нічого не треба.
– Отже,-холодним голосом промовив Скрімджер, - прохання, з яким я звернувся до тебе на Різдво…
– Яке прохання? А… щоб я на весь світ розхвалював вашу чудову роботу, щоб…
– …щоб піднести людям дух!
– зірвався Скрімджер. Гаррі кинув на нього довгий погляд.
– А Стена Шанпайка вже випустили? Скрімджер огидно побагровів, дуже нагадуючи дядька Вернона.
– Я бачу, що ти…
– …відданий душею й тілом Дамблдорові.
– додав Гаррі.
– Саме так.
Скрімджер ще якусь мить дивився на нього, а тоді відвернувся й, більше нічого не кажучи, пошкутильгав геть. Гаррі бачив, що й Персі
, і вся міністерська делегація чекають на свого керівника, боязко поглядаючи на ридаючого Геґріда й на Ґропа, які й досі не вставали зі своїх місць. Рон з Герміоною бігли до Гаррі повз Скрімджера, що шкутильгав у протилежний бік.
Гаррі відвернувся й повільно пішов далі, чекаючи, коли вони його наздоженуть; урешті-решт вони всі троє зупинилися в затінку того самого бука, під яким так любили сидіти в радісніні часи.
– Чого від тебе хотів Скрімджер?
– прошепотіла Герміона.
– Того самого, що й на Різдво,-знизав плечима Гаррі.
– Щоб я виклав йому таємну інформацію про Дамблдора і щоб рекламував роботу міністерства.
Рон якусь мить намагався стриматися, а тоді голосно гукнув Герміоні:
– Я зараз піду й наб'ю Персі пику!
– Не треба, - схопила вона його за руку.
– Це мені піднесе настрій!
Гаррі засміявся. Навіть Герміона всміхнулася, але її усмішка зів'яла, коли вона глянула на замок.
– Не віриться, що ми можемо більше ніколи сюди не повернутися, - тихенько сказала вона.
– Хіба можна закривати Гоґвортс?
– Може, його й не закриють, - припустив Рон.
– Тут ми не в більшій небезпеці, ніж удома. Зараз однаково скрізь. Я навіть сказав би, що в Гоґвортсі безпечніше, тут більше чаклунів, які можуть оборонятися. Що думаєш, Гаррі?
– Навіть якщо школу знову відкриють, я вже сюди не повернуся, - відповів Гаррі.
Рон здивовано роззявив рота, а Герміона сумно зітхнула:
– Я знала, що ти це скажеш. А що ж ти тоді робитимеш?
– Повернуся до Дурслів, бо так хотів Дамблдор, - пояснив Гаррі.
– Але це буде короткий візит, а потім я покину їх назавжди.