Гаррі Поттер і орден Фенікса
Шрифт:
— Добре, — знову заридала в долоні Герміона. — Добре... нехай дивляться, може, використають її проти вас! Якщо чесно, то я хотіла б, аби ви покликали якомога більше людей... хай приходять і дивляться! Ц-це вам буде добра наука... ой, як би було чудово, якби ц-ціла школа довідалася, де вона і як нею к-користуватися, а тоді, якби ви когось роздратували, вам би п-показали, де раки зимують!
Ці слова справили на Амбридж могутнє враження. Вона підозршиво зиркнула на інквізиторськиїї загін, затримавши на якусь мить
Амбридж досить довго розглядала Герміону, а тоді промовила, як їй, очевидно, здавалося, материнським голосом.
— Що ж, дорогенька, підемо вдвох... і ще візьмемо Поттера, так? Ходімо.
— Пані професорко, — втрутився Мелфой, — мені здається, з вами має піти представник загону, щоб простежити...
— Я міністерський працівник найвищої кваліфікації, Мелфою! Невже ти вважаєш, що я сама не впораюся з двома підлітками, які не мають чарівних паличок? — гостро спитала Амбридж. — До того ж, думаю, що цю зброю не варто бачити іншим школярам. Залишайтесь тут до мого повернення і простежте, щоб ніхто з них, — вона показала на Рона, Джіні, Невіла й Луну, — не втік.
— Ясно, — похмуро й розчаровано буркнув Мелфой.
— А ви йдіть попереду й показуйте мені дорогу, — націлила Амбридж чарівну паличку на Гаррі й Герміону. — Ведіть.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ —
Бійка й політ
Гаррі навіть не здогадувався, що задумала Герміона, та й узагалі, чи мала вона якийсь задум. Він тримався на півкроку позад неї в коридорі, що вів від кабінету Амбридж, бо розумів, що викличе підозру, якщо покаже, що не знає, куди йти. Не наважувався заговорити. Амбридж ішла майже впритул за ними, і він чув її нерівне дихання.
Герміона вивела їх сходами у вестибюль. З Великої зали долинали голоси, брязкіт ножів та виделок. Гаррі вразило, що за якихось п'ять-шість метрів люди мирно вечеряють, святкують завершення іспитів і нічим на світі не переймаються.
Герміона вийшла з дубових вхідних дверей і спустилася кам'яними сходами у духмяний літній вечір. Сонце майже торкалося верхівок дерев Забороненого лісу, і коли Герміона впевнено попрямувала через галявину — Амбридж дріботіла позаду, намагаючись не відставати, — їхні довгі темні тіні тяглися за ними по траві, немов плащі.
— Вона захована в Геґрідовій хатині? — прокричала Амбридж просто Гаррі у вухо.
— Авжеж, ні, — в'їдливо відповіла Герміона. — Геґрід міг би ненароком привести її в дію.
— Так, — погодилася Амбридж. Її збудження наростало. — Він так і зробив би, здоровецький тупий виродок.
Вона засміялася. Гаррі відчув величезне бажання обернутися й схопити її за горло, але стримався. Його шрам пульсував у м'якому тихому вечірньому повітрі, але ще не почав нестерпно пекти, а Гаррі
— То... де ж вона? — не зовсім впевнено запитала Амбридж, коли Герміона заглибилася в ліс.
— Там, зрозуміло. — показала Герміона на темні дерева. — Її ж треба було добре сховати, щоб учні випадково не знайшли.
— Ну, так, — погодилася Амбридж трохи боязко. — Авжеж... дуже добре... то ви йдіть попереду.
— Може, дайте нам вашу чарівну паличку, якщо ми вже йдемо перші? — запитав Гаррі.
— Ні, Поттере, не дам, — солодко заперечила Амбридж штурхаючи його паличкою в спину. — Моє життя міністерство цінує значно більше, ніж ваше.
Коли вони зайшли у прохолодний затінок перших дерев, Гаррі спробував перехопити Герміонин погляд. Прогулянка Забороненим лісом без чарівних паличок здалася йому найнеобачнішим вчинком за весь сьогоднішній вечір. Але Герміона лише зневажливо глипнула на Амбридж і попрямувала просто в гущавину, йдучи так швидко, що коротконога Амбридж ледве за ними встигала.
— Ще далеко? — спитала Амбридж, коли її мантія роздерлася об кущ ожини.
— О, так, — відповіла Герміона, — вона захована надійно. Гаррі охопила тривога. Герміона вибрала не ту стежку,
що вела до Ґропа, а ту, яка три року тому привела його до лігва монстра Араґоґа. Герміони тоді з ним не було. Чи вона здогадується, яка небезпека чигає там на них?
— Е-е... ти впевнена, що це правильна дорога? — багатозначно запитав він.
— Так, — рипуче підтвердила вона, ламаючи зарості із зайвим, як він подумав, завзяттям. Позаду Амбридж перечепилася об деревце, що лежало на землі. Ніхто не зупинився, щоб допомогти їй устати.
Герміона прямувала вперед, голосно крикнувши через плече:
— Ще трохи далі!
— Герміоно, не кричи, — пробурмотів Гаррі, намагаючись від неї не відставати. — Нас може почути хто завгодно...
— Я цього й хочу, — ледь чутно відповіла вона, доки Амбридж, важко дихаючи, наздоганяла їх. — Побачиш...
Вони йшли ще досить довго і нарешті забрели в таку гущавину, що крони дерев узагалі не пропускали світла.
Знову, як і колись у цьому лісі. Гаррі відчув, що за ними стежать невидимі очі.
— Ще далеко? — сердито запитала ззаду Амбридж.
— Уже близько! — крикнула Герміона, коли вони вийшли на тьмяну й вогку просіку. — Ще трошечки...
Повітря пронизала стріла й грізно вп'ялася в дерево прямо над її головою. Звідусіль раптом почувся тупіт копит. Гаррі відчув, як задрижала під ногами земля. Амбридж вереснула і випхала його поперед себе, як щит...
Гаррі вирвався з її рук і озирнувся. Їх оточило з півсотні кентаврів, і всі вони цілилися у них з луків. Гаррі з Герміоною поволі позадкували до середини просіки, а Амбридж заскімлила з жаху.