Гаррі Поттер і в'язень Азкабану
Шрифт:
— Цілісіньку гору! — додав Рон. Їм з Герміоною було так прикро, що вони навіть забули про свою сварку.
— Та добре, все нормально, — невимушено кинув Гаррі. — Побачимося на бенкеті. Щасливо!
Він відпровадив їх до вестибюлю, де у дверях стояв сторож Філч, звіряючи імена учнів з довжелезним списком. Він підозріло вдивлявся в кожне обличчя, щоб ніхто не прослизнув без дозволу.
— Що, Поттер, забарикадуєшся в замку? — крикнув Мелфой, що стояв у черзі з Кребом і Ґойлом. — Злякався дементорів?
Гаррі
— Пароль? — стрепенулася з дрімоти Гладка Пані.
— Фортуна Мажор, — мляво озвався Гаррі.
Портрет відхилився. У вітальні було повно першо— і другокласників, а також кілька старших учнів, які походами в Гоґсмід уже давно переситились.
— Гаррі! Гаррі! Привіт, Гаррі!
То був другокласник Колін Кріві. Він благоговів перед Гаррі і ніколи не втрачав нагоди перекинутися з ним бодай словом.
— Гаррі, ти не їдеш у Гоґсмід? А чому? Слухай... — Колін щасливо озирнувся на своїх товаришів, — Гаррі, якщо хочеш, можеш посидіти з нами!
— Е-е... ні, Коліне, дякую. — Гаррі аж ніяк не мав настрою сидіти серед юрби учнів, які пожадливо витріщатимуться на його шрам. — Мені треба в бібліотеку, маю там одну справу.
Тепер він не мав іншого вибору, як розвернутися і знову полізти крізь отвір у портреті.
— І чого було мене будити? — сварливо буркнула Гладка Пані.
Гаррі понуро поплівся до бібліотеки, але напівдорозі роздумав — йому не хотілося працювати. Він повернувся й мало не наскочив на Філча, котрий щойно випустив у Гоґсмід останнього учня.
— Що ти тут робиш? — підозріло гаркнув Філч.
— Нічого, — чесно відповів Гаррі.
— Нічого! — бризнув слиною Філч, а його щоки затіпалися. — Так я тобі й повірив! Чого ти не поїхав У Гоґсмід купувати смердюляники, ригалики і хробаків-свистунців, а тиняєшся тут?!
Гаррі знизав плечима.
— Негайно вертайся до вітальні! — гримнув Філч і не спускав з Гаррі очей, аж поки той зник за рогом.
Та Гаррі не повернувся до вітальні. Він вирішив піти в соварню і провідати Гедвіґу.
Але в одному з коридорів його хтось покликав.
Гаррі озирнувся і побачив професора Люпина, що визирав з дверей свого кабінету.
— Що ти тут робиш? — запитав Люпин зовсім іншим тоном, ніж Філч. — А Рон з Герміоною де?
— У Гоґсміді, — якомога недбаліше відповів Гаррі.
— А-а, — сказав Люпин. Якусь мить він дивився на Гаррі. — Може, зайдеш? Мені щойно привезли ґринділа для наступного уроку.
— Кого-кого?
Гаррі зайшов у Люпинів кабінет. В кутку стояв величезний акваріум. Миршава зелена істота з гостренькими ріжками притислася писком до скла, кривлялася, і згинала довгі, кістляві пальці.
— Водяник, — пояснив Люпин, задумливо розглядаючи ґринділа. — 3 ним не повинно бути проблем.
Ґринділ вишкірив зелені зуби, а тоді зарився у водорості.
— Чаю? — запропонував Люпин, роззираючись за чайником. — Я якраз збирався заварити.
— Дякую, — зніяковів Гаррі.
Люпин дзенькнув по чайнику чарівною паличкою, і з його носика раптом вирвався струмінчик пари.
— Сідай, — сказав Люпин, знімаючи накривку з брудної банки. — На жаль, маю чай тільки в пакетиках... але ж на чай у листочках ти вже, мабуть, і дивитися не хочеш? — у Люпинових очах поблискували лукаві вогники.
— А звідки ви знаєте?
— Розповіла професорка Макґонеґел, — сказав Люпин і подав Гаррі щербату чашку з чаєм. — Тебе це засмутило?
— Та ні, — озвався Гаррі.
Він хотів було розповісти Люпинові про пса з алеї Магнолій, але передумав. Люпин ще подумає, ніби Гаррі боягуз. Він уже й так не дав йому зійтися з ховчиком.
Очевидно, ці думки відобразилися на його обличчі, бо Люпин запитав:
— Гаррі, тебе щось непокоїть?
— Ні, — збрехав Гаррі. Він сьорбнув чаю і глянув на ґринділа, що показував йому кулачка. — Так... тривожить, — зненацька зізнався він і поставив чай на стіл. — Пам'ятаєте, як ми змагалися з ховчиком?
— Та-а-ак, — повільно мовив Люпин.
— Чом ви тоді не дали позмагатися й мені?
Люпин підняв брову.
— Я думав, Гаррі, що це й так зрозуміло, — здивовано відповів він.
Гаррі розгубився: він думав, що Люпин уникатиме відповіді.
— Але чому? — знову повторив він.
— Ну-у, — злегка нахмурився Люпин, — я припускав, що, побачивши тебе, ховчик постане в образі лорда Волдеморта.
Гаррі не спускав з Люпина очей. Він аж ніяк не сподівався такої відповіді, до того ж Люпин назвав Волдеморта на ім'я. А ніхто, крім Дамблдора (і самого Гаррі) не наважувався його так називати.
— Це, звісно, моя вина, — сказав Люпин, і далі похмуро зиркаючи на Гаррі. — Але мені здавалося, що Волдемортова з'ява в учительській була б недоречна. Я боявся, що серед учнів почнеться паніка.
— У мене й справді промайнула думка про Волдеморта, — чесно зізнався Гаррі. — Але тоді я... я пригадав... дементора.
— Розумію, — замислено мовив Люпин. — Ну, що ж... це вражає. — Він усміхнувся, побачивши здивований вираз на обличчі Гаррі. — Це означає, що найбільше в світі ти боїшся... боятися. Дуже мудро, Гаррі.
Гаррі не знав, що казати і зробив ще ковточок.
— То ти, отже, вирішив, що я вважав тебе не здатним побороти ховчика?
— Ну... так, — зізнався Гаррі і йому полегшало на душі. — Пане професоре, ви ж знаєте, що дементори...