ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ
Шрифт:
– Оце розвеселив! Кобзарі пішли… Скиглії… Йди пріч. Під церкву.
Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, ніс у правій руці. На його обличчі – страх, – гетьманський гнів не абищиця, але й іскорки вдоволення в очах Либонь, вдоволення було більшим, аніж страх Саме так я подумав. Людина – се міра. Міра багатства, страху, радості, підлоти, помсти, совісті. І все те в ній переколочене, перебовтане. Одного тіль-тіль, іншого багато. Часом людина може прожити життя і не знати, чого в ній більше. По-справжньому все проявляється в найбільшому щасті або в найбільшому горі.
Кобзар ішов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх.
У хаті – неприємна мовчанка. І враз чийсь догідливий голос:
– Викуримо по люльці,
Перший, як і годиться, вийшов гетьман сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса відвисли, на обличчі все ще сліди вдаваного чи справжнього гніву.
Я перейшов на іншу призьбу, за причілок. Причілкове вікно також прочинене, з хати знову долітав гомін, тепер вже притишений. Голоси молоді.
– Наш гетьман чоловік сумирний і добрий, за Україну стояти не вміє, хто не нападе, всі деруть. Нам би гетьманом чернігівського полковника, не так би він за Україну став і москалям її розоряти не дав. В його полку москалі волі не мають.
– Стати б усім сукупно… Вигострити шаблі…
Тільки цей голос і упізнав Він належав молодому Марковичу, сину лубенського полковника Андрія Марковича, рідного брата гетьманші. Йому всього лиш двадцять три роки, він один сидів серед поважних старшин, його батько найдовався в поході Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академії, одначе він старший від мене, скінчив її торік.
– Ет, розпатякалися… Всі сміливі за столом біля мисок. Полуботок – козак доброго клича. Але мають, мають москалі волю і в Чернігівському полку. Й донощики мають волю. Втямили?
– Чого б то не втямити… Жартуємо ж…
Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я підвівся й пішов стежечкою через палісадник. Заздрив Якову Марковичу, його сміливості, але… й осуджував його, хоч розумів далеко не все, про що говорилося в хаті.
Переді мною розкривалося щось таке, куди навіть не намагався протиснутися думкою. Жив у іншому світі: де скрипка, де книги, де дрібні пригоди й велике нещастя, смерть моєї матері, але було й ще щось зовсім інше, лячне і неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болоті, як голос з ночі, який лякає та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнім, а все інше – то тільки порох буття. А з іншого боку – нащо воно мені, чому має мене вабити, що воно може мені дати, саме мені…
Знаю, всяка влада від Бога, намісником Господа є на землі цар і його веління повинні виконувати всі. Цьому нас навчали наші професори, про це не раз казав у своїх божественних проповідях наш ректор Феофан Прокопович, наймудріша людина, яку мені доводилося бачити. Без царя ми б всі погинули, нас би підім'яли й понищили чужоземні народи, без царя ми не дали б собі ладу. Він єдиний думає й піклується про нас, як про своїх дітей. Так прорікав Феофан Прокопович, світоч вченості нашої, наш найбільший мудрець.
Повірити в нині почуте було важко. Та й чому воно має мене обходити? В мене є мої книги, є скрипка. І є бандура. Найліпше ж викинути все те з голови.
Я пішов на вереск музик, до помосту. І не впізнав його. Там чинилось щось несосвітенне. Вітер, вихор, заметіль… Танцювали майже всі парубки та дівчата. Танцювали в кружок. А посередині вертілася, крутилася, вибивала дрібушечки дівчина. Молодесенька-молодесенька і струнка, як тополька. Личко розчервонілося, очі горіли, дві чорні-чорнющі коси літали довкруги неї, не здибитися. А жовті сап'янці стукотіли, й витьохкували під ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубоніли, не дуданіли, а ахкали і заливчасто сміялися брязкальцями. В ту мить у коло до дівчини влетів ще один танцюрист – Яків Маркович, і закрутився, завертівся довкола дівчини. Чоботи в Якова з подзвоном – з срібними дзвінками, врізаними в закаблуки, – дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дівчина летіла, й одіж не встигала за нею, оголюючи білі смужки ніжок над чобітьми, руки її були граційно розкинуті, здавалося, вони пливуть у повітрі самі по собі. Музиканти закінчували
За кілька кроків від себе я побачив дорідну, немолоду, але ще не зовсім зів'ялу красиву жінку в дорогому парчевому кораблику, зі складеними на грудях руками. Вона посміхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша! Анастасія Марківна. Її знає в Глухові старе й мале. Як знають і те, що вона управляє гетьманом й почасти всім гетьманством. Милувала очима дочку, милувала племінника, пестунця, який і жив при гетьманськім дворі і якому вже виклопотала в гетьмана село Сварків біля Глухова, «вбачаючи знатного військового товариша Якова Марковича до послуг військових здібності й надалі до оних його заохочуючи». Так було написано в гетьманському універсалі.
Бубнярі вдарили наостанку так, що затремтіло листя на молоденькій яблуньці, й попадали в траву – удавано чи насправді показуючи, що танцюристи вморили їх до знемоги. Парубки та дівчата, захекані, витирали піт шовковими хусточками, сходили з помосту. Яків та чорнява дівчина стояли посеред помосту, там, де їх застав кінець танцю. Я згадав Яковові слова про «вигострені шаблі» й уважно подивився на нього.
Яків чимось нагадав мені нашого вчителя риторики грека Гістія. Кругле обличчя, чепурні вусики, невисока міцна постава, й навіть волосся, витке, густе, коли знімав шапку, воно розсипалося кучерями на всі боки. Очі у Якова великі, імлисті, либонь тільки в очах і відбилася порода Марковичів. Батько Якова, Андрій Маркович, лубенський полковник, козак валечний, увесь час у походах та походах, огрубілий, засмаглий, дужче схожий на сільського дядька, аніж на свого батька – прилуцького гендляра і купця Марка, сина Аврамового, який орендував у Прилуках млини та горілчаний промисел. Єврейської крові в ньому – дещиця, Марк Аврамович Маркович, вихрестившись, одружився на дочці багатого міщанина Копієнка, мав трьох синів і п'ять дочок, писаних красунь, тільки подивитися на яких з'їжджалися парубки з усього полку й розхапали їх собі в жони: одну син стародубського полковника, другу моровський сотник, ще одну журавський протопіп, найкрасивішу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин Голуб, а коли він помер, на ній одружився нинішній гетьман, на той час також удівець, старший від Насті на двадцять п'ять літ. Гетьман дав тестю двоє багатих сіл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дівиці, і той доживав віку на Приудайї, немов у раю. Настя Марковичева мала по Голубу свій чималий статок, яким пишалася, і мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана в шори, отож, гомоніли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський – спідницю.
Яків чомусь не впізнавав мене, а може, не впізнавав справді – де йому було впізнати шмаркатого хлопчиська, він тоді вже був філософом, далі богословом. Батьки приїздили до нього на всі свята, привозили повні сакви наїдків, а також гостинці професорам і навіть самому ректору Феофану, – Яків був його улюбленцем, не знаю, чому він не пішов слідами свого вчителя на вчені Олімпи. Я не вагався б і миті. Для нього ж світське козацьке життя, либонь, мало більші ваби, воно вже справджується наказним полковництвом у двадцять три роки.
Але я ненадовго зупинив на ньому погляд, перевів його на дівчину. Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усміхалася. В очах – бистрінь, немов ще й досі летіла в танку, крізь напіввідтулені губи було видно невеликі міцні зубки. Її личко було мовби намальоване одним непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате, ніжне, ніжності додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але й вольове: ніс – прямий, рівний, і рівне, пряме підборіддя, брови чорні як смола, і довгі чорні вії, вона чимось нагадала мені єгипетську царицю – я бачив такі малюнки в давніх книгах. Надто коли сходила з помосту, ледь приплющила очі, й тінь від повік упала на щоки, ступала гордовито, груденята несла так, що кожен, навіть я, розуміли, що то таки цінність.