ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ
Шрифт:
– Це ти, дочко? – пролунав хрипкуватий голос. – Що ти тут робиш?
– Гуляю, тату.
– А з ким то ти розмовляла?
Я онімів, відтак поліз ще далі в кущ. Затріщало галуззя, кілька колючок вп'ялося мені в голову.
– Що то таке?
– Пес, – відказала дівчина. – Рябий пес. Чужий. Гарчить.
– Звідки він тут узявся?
Ще кілька колючок впилися мені в щоки, і я чи то застогнав, чи захрипів.
– Справді гарчить. Ходімо звідси, доню, – сказав гетьман. – Цур йому. Зараз покличу сторожів.
Зашелестіла трава, далі кроки затупотіли
Не стямився, як минув церкву, минув вхідну браму до міста, обидва млини на річці й опинився далеко на лузі. Горів на сороміцькім вогні, картав себе, дошкуляв собі дощіпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурніший за інших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе заєць по клітці. Й не знаю, куди себе подіти.
Коли повернувся додому, навіть Оленка помітила, що зі мною щось сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на мосту та боляче вдарився.
Наступні дні не звіяли гризоти з моєї душі, ходив, неначе помрачений. Сором трохи пригас, звіявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, і стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не міг і подумати про кохання, це було б просто смішно: недовчений спудей, сливе старчик, закохався у вогненну красуню гетьманівну. Цур і пек, і сто кіп на додачу. Але ж подивитися на неї не заборонено нікому! І піти до них на подвір'я. Он Оленка бігає майже щодня. Ну що ж, посміється гетьманівна, ну що ж, покепкує…
Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я набився їй в провожаті й мовби знічев'я зайшов у двір. Оленка повела мене в сад до альтанки, де, як їй сказали, гуляла Уляна, й ми справді здибали там гетьманівну. Вона плела вінок із квітів, із звичайних жовтих кульбабок, і раз по раз приміряла його до своєї голови. Жовті кульбаби і чорне волосся – мені здалося, що то гармонія.
– Це, Улясю, мій двоюрідний брат Іван…
Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:
– А він не кусається?
– Хто? – здивувалася Оленка.
– Ну, він. Тільки гарчить?
– Тю на тебе, – мовила Оленка й прикусила язик. Вони – подруженьки, дівчата, в усьому рівні, і все ж гетьманівна є гетьманівна. Вона і вдачею гетьманівна, й красою. Щоправда, і Оленка теж гарна на вроду: білолиця, кучерява, ото тільки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсіло носика. Але тільки весною, на осінь і зиму воно зникає. Вона теж весела, та й звідки б узятись смутку в такі літа і за таким статком! Хоч на світі буває всякого. Оленка – сміхотунка, Уляна ж – гостроязика фурія. А ще буває гордовитою, поважною, випростає стан, закине голову, приплющить очі, й пройде повз тебе грецька чи римська патриція, чи як там було в них, до якої страшно обізватися словом. Тепер же вона голила мене своїм язичком.
– Отже, не кусається й не гарчить?
– Таке скажеш…
Я прилип до лави, наче карась до сухої гарячої сковороди.
За мить Уляна забула про
– …А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, і житимете ви щасно, й наживете шестеро дітей, а нині тобі стелеться близка дорога…
– Батько повезе додому, – буркнув я.
Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серці мжа, як у тому таємничому Замглаї, найтемнішому лісі, звідки вибігає і плине під Чернігів річка Стрижень і в якому гуляє страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсім спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленці йдеться, і хоч той князь видавався мені гідним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвідчив голос Анастасії Марківни від квітника:
– Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобі німецький крокіс. Схожий на наш, та не зовсім.
Оленка пішла, а по кількох хвилинах довкола неї згірш крокосу вився Яків Маркович. Козак, парубок порпався з жінками на грядці.
Я ж сидів, неначе роздягнений злодій посеред ярмарку. Не знав, куди подіти руки, боявся дивитися на дівчину, не відав, що казати.
– Давай зіграємо в карти, – запропонувала Уляна.
Я здивовано поглянув на дівчину.
– Я не вмію в карти… Та й… у карти грати гріх. Надто дівчатам.
– Ти поглянь! А я й не знала, – насмішкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима. – А що ж ти вмієш?
– Власне… нічого.
– Зовсім нічого?
Я знітився. Бо ж і справді не вмів ані ширмувати на шаблях, ані гасати на коневі, стріляти з мушкета, не вмів жодної роботи, та й вельми мало знав про неї, про життя. Я багато знав з життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші, ще знав дрібні бурсацькі шахрайства, але ж розумів – дівчина запитувала не про те. Мені до жаскості захотілося чимось похвалитися, але не знав чим. І враз у моїй голові мовби заграла музика, і я підвів голову.
– Вмію співати на криласі… й так… Вмію грати…
– На чому ти вмієш грати?
– Та… на будь-чому, – сміливо випалив, бо й справді будь-який струмент ішов мені до рук. – На скрипці, на сопілці, на кобзі.
– Ну, це ми перевіримо, – діловито сказала Уляна й вела мову далі, мовби правила вивід. – А що ти цікаве знаєш?
– Не розумію…
– Ось Яків розповідає про Олександра Македонського, царя Кіра, Святослава…
– Я… Їх не люблю, – відказав тихо, переконано. – Вони – кровожери, убійники.
– А кого ж ти любиш?
– Бориса і Гліба. Святого Антонія Печерського…
Я бачив, що Уляна розглядає мене, яко диковинну істоту, й зовсім упав духом, адже розумів, що такий парубок не сподобається їй зроду-віку. Але іншим я не міг бути, брехати не вмів.
– А ким би ти, Іване, став, якби вивчився? – правила своє Уляна.
– Ну, якби висвятили…
– З тебе вийшов би хороший піп.
– Правда? – зрадів я. – З чого ти взяла?
– Ну, ти такий… Тихий, богобоязливий, скромний…