Глибинний шлях

Трублаїні Микола Петрович

— Боюсь, що як тільки плоти зникнуть з очей, він погіршає у тих, хто тут лишиться.

Скоро ми опинились біля літостатів. Там освітлення було яскравіше. Я побачив Ліду, Аркадія Михайловича, Тараса і кількох знайомих.

— Не турбуйтеся, товариші, виручимо! — крикнув Догадов.

На всіх обличчях позначилася надзвичайна радість. Але ні, не на всіх. Аркадій Михайлович виглядав настороженим, а Тарас був похмурий. Вони або не вірили в порятунок, або були чимось стривожені. Ліда, хвилюючись, тиснула мені й Догадову руки. Вона просила забрати насамперед поранених і виснажених, яких їй довелося доглядати. Тут було краще, ніж на вагонетках,

бо літостати давали змогу розміститися на них з певними вигодами. Вони мали виступи, майданчики й кабінки. Все це вузьке й коротке, але сухе й освітлене. Плоти стали поряд одного, і на них почали переносити тих, хто потребував допомоги в першу чергу. Потім перейшли до списку.

— Я вважаю, що першими треба забрати жінок і дітей, — заявив Догадов.

— Тут тільки три жінки, — відказав Гмиря. — Дві з них уже на плоту.

— Значить, заберемо інженера Шелемеху і Тараса Чутя.

— Обов’язково.

Але Ліда і Тарас рішуче відмовилися від цього привілею. Вони посилались на те, що їхні прізвища мають бути в кінці списку і, тільки коли дійде до них черга, пересядуть на плоти. Аркадій Михайлович, прізвище якого було на початку списку, теж відмовився. Мабуть, старий не хотів залишити Тараса.

Послухавши їх, я заявив Догадову, що теж залишаюсь, щоб звільнити на плоту зайве місце. Палеонтолог обняв мене і сказав:

— Я сам би так зробив, але мені треба керувати. Бувайте! Ми скоро повернемось.

Забравши з півсотні народу, плоти повільно рушили із штольні, прямуючи до виїмки на головному шляху, де їх ждав танкохід і звідки можна було пройти до виходу з шахти пішки. Тепер на літостаті, де я примостився, залишилося зовсім мало людей. Аркадій Михайлович напівлежав, Ліда сиділа біля нього, а Тарас все ще стояв, спираючись на поренчата і стежачи за вогниками на плотах, які зникали вдалині.

— Ви стомились, Аркадію Михайловичу?

— Ні, просто заощаджую сили. Розкажіть, голубе, що діється на білому світі, як трапилась повідь, чи багато наробила шкоди, чи врятовано всіх людей і відкіля ви тут взялися, коли мусили бути в Іркутську?

Хоча мені кортіло розпитати про події у штольні, але довелося поступитися і розповідати першим. Я переказав усе, що знав про причини катастрофи і про план ліквідації поводі. Коли згадав, яке враження справило повідомлення про катастрофу в Іркутську на сесії Наукової ради, Ліда мене перебила:

— Ви теж були на сесії? Розкажіть, як вона проходила.

Я знав, що саме її цікавило найбільше, і постарався викласти все якнайдокладніше.

Мої слухачі надзвичайно уважно стежили за розповіддю, часто запитуючи про різні деталі.

— Значить, всі проти нього? — тихо спитала Ліда.

— Здається. Кротов хотів виступити на захист Ярослава, але не встиг. З усіх інженерів тільки він, мабуть, цілком підтримує Макаренка. Правда, я знаю ще одного чоловіка, який без жодних застережень відстоює проект герметизації тунелю.

— Хто це? — поцікавилася Ліда.

— Наш новоявлений палеонтолог.

— Догадов? — в один голос вигукнули Ліда і Тарас.

Але якщо дівчина вигукнула це майже радісно, то у Тараса здивування прозвучало немов застережливо.

— Він тямущий журналіст, — сказав я про Догадова. — Може й не помиляється, коли підтримує проект Макаренка.

Потім я розповів, як летів літаком, і нарешті почав вимагати докладної розповіді про їхні пригоди.

— Ми чули щось схоже на сильний вибух, — почав Аркадій Михайлович. — Декого цей звук трохи здивував,

але перші хвилини ніщо не викликало тривоги. Раптом почулися сигнали, спалахнули сині лампочки. Телефоном сповіщали з пункту управління, щоб усі негайно залишили штольню. Треба сказати, що було кілька таких, які побігли дуже швидко. Плигали на вагонетки, що котилися з породою. Несподівано погасло світло, і вагонетки почали зупинятися. Тоді багатьох людей охопив страх, зчинилася паніка. Наш технік, — професор показав на Гмирю, — весь час переходив з вагонетки на вагонетку і старався заспокоїти людей. Він показав себе непоганим керівником. Скоро знов засвітилася електрика, але під ногами захлюпала вода. Виїмку ми вже перейти не могли. Кинутися вплав ніхто не одважився, побоюючись сильної течії і не знаючи, що робиться в тунелі. Вода прибувала, а ми поволі відступали, поки вона не позаганяла нас на вагонетки та літостати. Настрій був дуже неприємний. Тільки телефонні розмови техніка з центральним управлінням морально підтримували людей. Багато хто кинувся до телефону, але технік залишив це право за собою та двома черговими, що терпеливо мокнуть в телефонних будках.

Професор, очевидно, теж не знав, що телефонний зв’язок між штольнею та “білим світом”, як він казав, обірвався.

— Ну, а все інше вам відомо, — закінчив Аркадій Михайлович.

Ми ждали повороту Догадова. Стомлені люди говорили тихо, дехто, трохи заспокоївшись, куняв. Я розумів їх. Адже вони кілька годин перебули оточені з усіх боків водою.

На Аркадія Михайловича боляче було дивитися. Він змарнів, весь його вигляд свідчив про втому. Але старий намагався вдавати, що почуває себе добре. Тільки навряд чи міг він будь-кого цим обдурити.

Хто справді тримався винятково бадьоро — це Ліда. Дівчина жартувала, про кожного турбувалася, і коли я дивився на неї, мені здавалося, наче я ніколи не бачив 7? хворою, стомленою, до всього байдужою.

— Старого треба обов’язково відрядити з наступною партією, — шепнув я їй.

Вона кивнула головою на знак згоди. Але коли повернувся палеонтолог, нам не вдався наш задум. Аркадій Михайлович категорично заявив, що поїде останнім. Такої самої думки про себе були “Піца, Тарас і я. Признаюся, це мені було тим легше зробити, що, власне, ніяка небезпека вже не загрожувала. Рятувальна експедиція верталася в тунель вдруге, а ми залишалися на літостаті.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся до мене професор, — ви Томазяна в Іркутську не зустрічали? Пам’ятаєте слідчого?

— Зустрічав.

Вимовивши це слово, я відразу згадав про лист, одержаний слідчим перед від’їздом з готелю. Тоді мені внало в око, що адреса на конверті написана наче знайомим почерком, а зараз здалося, ніби той почерк належав Аркадію Михайловичу.

— Давно? — поцікавився професор.

— Вчора, перед тим як вилітав сюди. Він був на засіданні Ради. А що?

— Нічого, — відповів, чомусь ніяковіючи, старий. — Нічого… Просто згадав.

Тепер мене пройняла певність, що спішного листа прислав слідчому професор Довгалюк. Чому ж Томазян нічого не сказав мені про зміст цього листа і чому він раптом відмовився летіти? Невже злякався? Якщо це так, то мій політ деякою мірою можна вважати за геройство.

Ліда знов розпитувала про сесію, про доповідь Макаренка і виступи членів Ради. Вона вимагала від мене мало не стенографічного звіту, але я, звичайно, не був здатний на це і, відчувши, що вже починаю дещо вигадувати, постарався перевести розмову на інше.