Глибинний шлях
Шрифт:
Дивлюся на Ліду. Стомлена, змучена, але яка вона все-таки прекрасна. Білі кучері вибилися з-під шкіряного капелюшка і спадають на рівне, без жодної зморшки чоло, довгі вії прикрили очі, маленьке, наче виточене з слонової кості вушко, трохи забруднене грязюкою, так мило дивиться на мене. Я відчуваю приплив батьківської ніжності до неї, а одночасно й заздрість до… важко сказати до кого: до Макаренка чи до Барабаша. Я так і не знаю, кого з них любить ця дівчина?
Згадав першу зустріч над морем, тоді, вночі, коли я лише чув її. Згадалася темрява
Але що таке? Сутінки в тунелі починають згущатися. Сині й червоні лампочки тьмяніють, світяться, немов іскорки, і раптом гаснуть зовсім. Могильна темрява і тиша оточують нас. Я сиджу, мов закам’янілий. Машиніст теж не вимовляє жодного слова. Розумію його: він боїться будити техніка так само, як я Ліду. Здається, коли б не сонна дівчина біля мене, я закричав би зі страху. Обережно підіймаю її і, як маленьку, беру на руки. Не знаю, відкіля взялася ця сила, але міцно тримаю свою ношу, охоплений турботою лише про неї.
Обплутую ногами щаблі драбинки, щоб не впасти, і напружено вдивляюся в темряву, ждучи, чи не з’являться там рятівні вогники. Ллє нічого немає. Тільки від напруження іноді щось заблищить в очах і враз зникне.
Чую, як машиніст збудив Гмирю, як той ледве не впав у воду, а потім гукнув мені кілька слів, запевняючи, що придумав, як усім заснути. Для цього він радив прив’язатися до драбинки.
Я відповідаю йому не дуже голосно, щоб не збудити Ліду, дякую за пораду.
Здається, вони скоро заснули там, прив’язавшись своїми пасками.
Я думаю про те, що коли нам доведеться загинути, то найкраще зустріти смерть заснувши. Але сон, що так знемагав мене, зник. Мені, мабуть, судилося вартувати в цій глибокій, страшній могилі.
Фосфоризований циферблат годинника показував, що час тягнеться неймовірно повільно. Щоб якось розважитись, пробував лічити секунди, ставлячи завдання долічити до п’ятисот або до тисячі. Збивався і починав знову. Знову збивався і тоді починав відновлювати в пам’яті вірші улюблених поетів. За віршами йшли казки. Тільки нічого до кінця довести не міг. Думки якось стрибали і часто повертались до того, що зараз робиться на поверхні, де Макаренко, Кротов, Догадов, Аркадій Михайлович, Тарас. Згадав Томазяна. Може, він сьогодні або завтра прилетить сюди і вже не застане свого Ватсона.
І несподівано згадав одну річ, що пояснила мені, чому нас не врятували і… мабуть, не врятують. Щоб дістатися з підземного вокзалу до Північної штольні, треба йти тунелем. Висота тунелю, порівнюючи з висотою інших підземель, значно менша. В тунелі літостат цією драбинкою, що ми на ній сидимо, торкатиметься стелі. Значить, тунель майже доверху заповнила вода, в ньому не зможуть пропливти ні човни, ні плоти. Якщо навіть припустити, що вода з підземного озера вся вийшла і рівень її в штольні не підійматиметься, то сюди ніхто не зможе пройти, поки з тунелю не відкачають хоча б частину води або не випустять її в море, пробивши ті перегородки, які ще розділяють Забайкальський та Далекосхідний
Раптом проснулась Ліда. Вона повернула голову, спробувала підвестися і злякано спитала:
— Що це?
— Виспались? — і собі спитав я, відчуваючи, як важко відповісти на її запитання.
— Де ми?
— Досі в Північній штольні.
— А чого темно?
— Електрика щось… погасли лампочки.
Нарешті вона отямилась і згадала те, що, мабуть, видалося жахливим сном. Як хотілося, щоб це справді був лише сон! Але то була страшна дійсність.
— А де машиніст і технік?
— Вони сплять, поприв’язувавшись до драбинки.
— Ви правду кажете?
В голосі її бриніла тривога.
— Правду.
— Їх можна покликати?
— Можна. Ви хочете, щоб я збудив їх?
— Ні, ні…
Вона вимовила це нерішуче, гадаючи, мабуть, що наші товариші загинули.
— Запевняю вас… Можна гукнути…
— Не треба. Не будіть. Тепер поміняємось місцями. Ви спіть. Я триматиму вас.
— Ми можемо зробити так, як вони. Прив’яжемося. Буде спокійніше, і спатимемо обоє. Хоч сон у мене зник.
— А ви хотіли спати? Чому ж ви мене не розбудили?
— Це було недовго. І ви так солодко спали…
Ліда замовкла. Я хотів розвіяти її сумні думки, але не знав, як обминути те, про що ми думали. Незважаючи на темряву, ми краще вмостилися на своїх місцях, і я прив’язав її, а потім себе до щаблів.
— Ярослав сказав, що спускається нам на допомогу?
— Так. Він, напевне, вже десь близько і щось робить, щоб пробратися сюди човном.
— Чому ж так довго його нема?
— Тепер сюди важко пробратися. Може, нам доведеться провести тут більше доби, поки наспіє допомога.
Я пояснив їй, що зараз затоплення, мабуть, не загрожує нам: вода перестала прибувати, — отже, все горішнє озеро витекло в тунель.
— Слухайте, — раптом зляканим голосом вимовила Ліда, — вони до нас не прийдуть.
— Чому?
Трапилося те, чого я так боявся: дівчина згадала висоту тунелю і збагнула безнадійність нашого становища. Мої вигадки не могли обманути її.
— Але ж вони швидко випустять воду з тунелю, — сказав я і знову нагадав Ліді про план прориву перемичок між секторами.
— На це потрібно багато днів. Ми стільки тут не витримаємо.
Після того вона знов довго мовчала і тільки хвилин через двадцять спитала:
— Чи є у вас сірники, папір та олівець?
— Є блокнот і авторучка, але сірників нема. Навіщо вам?
— Я хотіла б написати листа. Його колись знайдуть.
— Не говоріть так. Цього не буде.
Мабуть, мій голос звучав не дуже твердо, бо вона пошепки відповіла:
— Ви самі не вірите в можливість порятунку… Звичайно, ми будемо чіплятися за життя до останньої хвилини. Та це ще не порятунок.