Глибинний шлях
Шрифт:
Потім Томазян проголосив:
— Громадянине Догадов, він же Виноградов, він же Гелл, ви арештовані!
Після цього слідчий звернувся до нас:
— Заспокойтесь, громадяни. Людина, яку ви досі вважали чи то за журналіста, чи то за палеонтолога, справді має зовсім іншу професію. Вам не слід також вважати його за свого рятівника. Ми маємо незаперечні доводи, що саме він викликав вибух у тунелі.
Не важко уявити, яке враження справило все це на нас.
— Дозвольте! — раптом закричав Догадов. — Яке ви маєте право арештовувати мене? Це безпідставно!
— Не треба кричати, громадянине, — спокійно спинив його Томазян. — Зараз вам буде показаний ордер на арешт. А через дві години вам офіціально буде’пред’явлено
Догадова вивели.
Томазян, уклонившись нам, теж вийшов. Нічого не розуміючи, ми дивились йому вслід. До Ліди, яка була дуже схвильована цією подією, наблизився Аркадій Михайлович.
— Цей суб’єкт свого часу скинув Тараса з поїзда, — сказав він.
РОЗПОВІДЬ СЛІДЧОГО
Я зовсім отетерів від цієї несподіванки.
“Це якась трагічна помилка”, — говорив я сам собі.
Першим пориванням моїм було виступити на захист Догадова, докладно розповісти про його героїзм в тунелі під час боротьби з повіддю. Хіба Томазян не міг помилитися?
Але мене обеззброїла заява Аркадія Михайловича. Згадавши поведінку професора і Тараса в штольні, коли ми прибули туди, запитання там про Томазяна і, нарешті, їх перезирання перед арештом Догадова, я зрозумів, що вони відіграли в цій справі не останню роль. Ясно, що лист, якого Томазян одержав перед моїм від’їздом з Іркутська, був від Довгалюка і розповідав про Догадова. Можливо, саме тому цей лист спричинився до того, шо Томазян в останню хвилину відмовився летіти зо мною.
Підозрювати Догадова в такому злочині? Це не вкладалося в моїй голові. Я перебрав у пам’яті всі наші зустрічі, розмови і не міг згадати нічого підозрілого. Єдине, що мене дивувало, це та запальність, з якою він завжди обстоював Макаренка. Але це ніяк не здавалося мені провиною. Адже Шелемеха теж симпатизував інженерові Макаренкові. Саклатвала підтримував інспектора тунельних робіт. Кротов теж виступав прибічником Макаренка… І цей же Кротов допомагав Томазяну затримати палеонтолога.
Я сидів у кімнаті, думаючи про останню подію, і палив цигарку за цигаркою.
З їдальні всі розійшлися. Аркадій Михайлович нічого більше не міг пояснити нам, крім того, що коли Тарас вперше побачив Догадова, то йому здалося, ніби він десь зустрічав уже цього чоловіка. Незабаром, потрапивши до Північної штольні і зустрівшись з палеонтологом вдруге, хлопець впізнав у ньому того пасажира, з яким познайомився два роки тому в поїзді і який викинув його з вагона. Дізнавшись, що Томазян перебуває в Іркутську, професор одразу ж сповістив його про це. Що Томазян приїхав на “дев’ятсот двадцять п’яту”, він довідався за півгодини до арешту Догадова.
“Але, може, Тарас помилився і тим самим увів в оману слідчого?” — запитував я сам себе.
І сам собі відповідаз, що Томазян мусив діяти так швидко і енергійно, маючи на це дуже поважні підстави.
“Він назвав Догадова ще Виноградовим і якимось чужоземним ім’ям”, — знов згадував я.
В цей час мені передали від слідчого записку з проханням негайно зайти до нього. Я поспішив виконати те прохання.
Томазян займав кімнату в будинку, де містився штаб відділу охорони. Будинок той знаходився на протилежній стороні селища, майже за півкілометра від готелю. Прогулянка трохи заспокоїла мене, і я цілком володів собою, коли опинився віч-на-віч із своїм Холмсом.
— Ви, мабуть, здивовані і трохи розгнівані? — спитав мене слідчий, жестом запрошуючи сідати.
— Гніватись не маю ніяких підстав. Та я ніяк не можу собі уявити, щоб Догадов викликав цю жахливу катастрофу.
— Мені доведеться дещо пояснити вам, — сказав Томазян. — Ви, самі того не знаючи, дуже допомогли мені викрити цього
— Я? Допоміг?
— Так. Тепер я вже можу розповісти вам про Догадова значно більше, ніж ви знаєте. Звичайно, не для публікації.
— Але скажіть же, нарешті, що ви знаєте про Догадова?
Слідчий пройшовся по кімнаті і не поспішаючи почав розповідати:
— Ви якось сказали мені про Догадова три речі, якими я дуже зацікавився. Перше — про його зустріч з Тарасом Чутем під час вашої поїздки на будівництво підземної електростанції. Друге — що він спортсмен і парашутист. І, нарешті, третє — що він гаряче підтримує Макаренка. Останнє доводило, що цей чи то журналіст, чи то палеонтолог розбирається в проблемах будівництва Глибинного шляху і дуже пильно стежить за всіма подіями. Його позиція гарячого захисника Макаренка не могла не привернути моєї уваги, бо цих захисників, як ви знаєте, дуже мало. Звичайно, ніяким обвинуваченням це ще не могло бути. Пригадуєте, я розповідав вам про знайдений у тайзі парашут, яким скористався невідомий нам Виноградоз, щоб викинутись з літака разом з Черепашкіним? Намагаючись простежити історію того парашута, я встановив, що одного часу ним користалися співробітники “Зорі”, а потім він був зданий Центральному аероклубові. Про це є документ, але самого парашута в клубі не знайшлося. Як він відтіля попав в руки Виноградова, невідомо. Однак я пам’ятав ваші слова про парашутиста співробітника “Зорі” Догадова. Мимоволі мені спливало на думку, чи справді парашут номер 002561 здано до Центрального аероклубу, чи це тільки записано на папері. Одночасно я зв’язався по телефону з Тарасом Чутем, який уже був тут, і попросив його придивитися до палеонтолога та згадати, де він з ним зустрічався.
— Ви одержали від професора Довгалюка лист перед тим, як збиралися летіти сюди разом зі мною, — сказав я.
— Вам уже відомо, від кого то був лист?
— Я догадався… тепер.
— Правильно. Тарас свідчив, що впізнав в палеонтологові пасажира, який з ним познайомився в поїзді під час подорожі з Стародніпровська. Підозра, що саме цей пасажир викинув хлопця з вагона, як ви знаєте, і досі не розвіялась… Я затримався в Іркутську, щоб дістати ордер на арешт Догадова. Крім того, до Іркутську надійшли нові матеріали. Пощастило вияснити, що Догадов жив в одному будинку з Адріаном Маковським, чий паспорт тоді опинився в Тараса Чутя. Крім того, я встановив схожість Догадова з фотографією Виноградова, яка була на паспорті, який ми відібрали в Черепашкіна. А про Виноградова вже було відомо, що то агент чужоземної розвідки, справжнє ім’я якого Томас Гелл. Трудно довідатися, хто він з походження, бо служив він різним державам. Міжнародний, так би мовити, авантюрист… Останнім часом цей суб’єкт тримав зв’язок з одним агентом, якого піймано на тому, що він збирав відомості про стан на будівництві Глибинного шляху. При арешті в цього агента знайдено наказ робити все, щоб загальмувати будівництво. Агент признався, що Виноградову — отже Догадову — цей наказ відомий.
— Але відкіля ви такі певні, що саме Догадов викликав повідь у шахті?
— В цьому мене переконала розмова з географом Макухою. Вчора протягом двох годин я слухав докладну розповідь про роботу палеонтолога Догадова, а потім переглядав матеріали, надіслані ним. Виявилось, що цей вчений не стільки обізнаний на кістках допотопних звірів, які він безбожно плутав, як на різних вибухових речовинах, яких багато вимагав від Макухи нібито для палеонтологічної розвідки. Він міг одержувати динаміт, амонал та інші подібні речі тут на місці, але віддавав перевагу найсильнішим і найдорожчим вибуховим речовинам, яких в широких масштабах на будівництві не вживають. Пригадуєте ті пластинки, що у нього одібрали під час арешту? Цей нахил до “піротехніки”, про що, виявляється, нічого не знав ні Кротов, ні хтось з його помічників, остаточно переконав мене, що катастрофа на шахті — справа рук Догадова.