Глибинний шлях
Шрифт:
Та це зовсім не означало, що Радянський Союз не був готовий до війни. За дві-три години після повідомлення майже всі знаходилися на своїх місцях.
До офіцерів, які швидко повернулись до своїх частин, належав і полковник Шелемеха. Промчавши останні кілометри, ми підкотили до величезної брами, біля якої стояв вартовий.
— Приїхали, — сказав Станіслав.
За брамою я сподівався побачити численні ангари, широкий аеродром, асфальтовані стартові доріжки, але, крім маленького ліска, кущів та кількох біленьких будиночків, тут не видно було нічого.
Ангари, склади пального і навіть стартові
— Досвід Глибинного шляху допоміг нам заховатися глибше під землею, — сказав мені полковник в одну з тих хвилин, коли був вільний від виконання своїх службових обов’язків.
А роботи в нього було справді багато. Більше мав хіба лише начальник його штабу.
Тієї ночі, коли ми прибули на аеродром, Шелемеха ночував у штабі і додому поїхав тільки ранком. Поснідавши і перекинувшись кількома словами з Ніною Володимирівною, він повернувся назад.
Винищувачі були готові кожної хвилини піднятися в повітря і летіти, куди накажуть. Але з головного штабу надійшов наказ не втомлювати людей непотрібним вичікуванням.
Плинув час, а ніяких повідомлень з фронту не надходило. Лише через двадцять годин після початку війни Шелемеха дістав наказ підняти свої винищувачі в повітря.
Я намагаюсь відновити в пам’яті події тієї ночі, але нині вони видаються мені наче сон.
Десь о дев’ятій годині вечора, коли згусли сутінки, на аеродромі, здавалося, запанував абсолютний спокій. Нічних польотів не передбачалося.
Раптом до телефону екстрено викликали командира. Я чув лише, як полковник Шелемеха відповідав:
— Слухаю, слухаю.
Одержаний ним наказ ураз наелектризував командира. Через кілька секунд після того, як він поклав трубку, задзеленчали тривожні дзвоники, почали відкриватися підземні ангари, викочувались літаки, при світлі сіреньких ліхтарів бігали механіки та червоноармІйці з аеродромної команди.
З’єднання Шелемехи складалося із ста сорока чотирьох стратосферних літаків, озброєних сорокаміліметровими гарматами. Вони вишикувалися ланками, загін за загоном, ескадрилья поруч ескадрильї. До командного пункту поспішали командири з’єднань та начальники штабів. Розмова з командиром бригади зайняла не більше трьох хвилин.
— Товариші командири, — звернувся до них Шелемеха. — Ворожа авіаескадра прорвала дві лінії повітряних загороджень і летить до Москви. Наше завдання перехопити тих, хто намагається прорвати третю лінію. Слухайте наказ: командирам груп вести свої підрозділи згідно з варіантом першим, сектор В. Висота — одинадцять кілометрів. Усі дальші накази прийматимемо по радіо. Шифр для радіозв’язку — 7-а… У мене все. Є запитання? Нема?.. По машинах!..
Через п’ять хвилин після цього всі винищувачі були вже в повітрі.
Аеродром спорожнів. Все затихло. Тільки на певній віддалі пильно стежили за небом чергові біля прожекторів та зенітних гармат, щоб сполоснути небо могутніми променями електрики і послати сталеві гостинці, коли б там з’явилися
Останнім в повітря піднявся великий командирський літак, в якому мені дозволили зайняти місце. Це була летюча фортеця, озброєна шістьма гарматами, багатьма крупнокаліберними кулеметами. Екіпаж літака складався з дванадцяти чоловік.
Машина ця відзначалась винятковими якостями. На ній Шелемеха робив фігури вищого пілотажу з такою ж вправністю, як і на легкому одномісному винищувачі.
Шелемеха підняв літак і, набравши одинадцять тисяч метрів висоти, передав штурвал першому пілотові, а сам помістився коло штурмана, включивши свій шоломофон у радіоапарат, що стояв тут же. Він тримав зв’язок з своїми літаками.
Одночасно Шелемеха тримав зв’язок з землею. Відтіля через кожні три хвилини сповіщали про рух ворожих літаків. Повідомлення ті були точні. Безліч радіолокаторів на землі відзначали кожну, навіть найменшу зміну курсу ворожих авіачастин і навіть окремих машин, і зараз же про це ставало відомо Шелемесі.
Уже пошарпана повітряна армада противника рвалася до серця країни, до нашої столиці. Вони летіли на різних висотах: одні майже у стратосфері, другі значно нижче, а треті мчали бриючим польотом, скільки те дозволяла нічна темрява.
Мій блокнот і авторучка були напоготові під час того польоту. Я занотував багато цікавих спостережень. На жаль, блокнот загинув, і мені не довелося опублікувати жодного слова з записів. Тепер доводиться переказувати все по пам’яті, але, знов кажу, все, що тоді робилося, збереглося в моїй пам’яті мов невиразний сон.
Мені показали місце за спиною у Шелемехи, між радистом і штурманом. Лише витягши голову, я міг зазирати в переднє віконце, через яке наш командир спостерігав панораму нічного неба. В кабіні відчувалась прохолода: можливо, не працювало електроопалення, а може, літак його зовсім не мав. Я був одягнений в тепле пальто льотчика. Киснева маска вкривала обличчя. В тому разі, коли вона ставала непотрібна, її легко можна було скинути на груди. За плечима був невеликий парашут, яким можна було скористатися після того, як вистрибнеш у люк, влаштований у підлозі літака.
Машина перебувала десь на межі тропосфери [26] і стратосфери, але могла піднятися ще вище. Незважаючи на розріджене повітря і холод, що досягав сорока градусів нижче нуля, літак мчав з швидкістю понад сімсот кілометрів на годину.
В літаку не всі були зайняті роботою. Тоді як штурман, радист, пілот і командир не мали й секунди вільної, стрільці спокійно дожидали, коли надійде черга працювати їх гарматам та кулеметам.
Для мене час проходив надзвичайно повільно. В закритій кабіні, звідки не було видно землі, я зовсім не відчував шаленої швидкості. Гуділи мотори, похитувався літак, але це нагадувало якийсь нудний млин, а не гордого металевого птаха, що летить удвічі чи навіть втричі швидше, ніж ластівка.
26
Тропосфера — нижній шар земної атмосфери (в середньому 9-11 км заввишки).