Глибинний шлях
Шрифт:
Майор командує прискорити залпи, скеровує вогонь усіх гармат буквально в одну точку і пересуває ці могутні удари методично з правого флангу на лівий, з лівого на правий, не залишаючи поза обстрілом жодного кроку. Наче вал морського прибою, по ділянці, що підпала обстрілу, прокочується мішанина землі та каміння.
Раптом відтіля, де не залишилося жодного сантиметра землі, не пошматованого снарядами, гримлять постріли, і злива криці обрушується на наші позиції. Вогняний вал прокочується над підземними артилерійськими казематами наших батарей. Ворог не знищений, і танки прориву залишаються в своїх
З артилерійських позицій бійці підземних загонів поверталися на свої кораблі.
Кілька сот літостатів були поділені на дві частини. Кожна з них утворювала окрему бригаду. В першу бригаду командування призначило старшим інженером Макаренка, в другу — Самборського.
Мене призначили на флагманську машину першої бригади. Разом зі мною був і Тарас.
Тут ми зустрілися з Барабашем, якого прислали до нас старшим лікарем. Останній час він працював на передових позиціях і виявив себе як прекрасний хірург, що врятував життя багатьом важкопораненим. Підземні війська забезпечувалися кваліфікованим медперсоналом, що зміг би швидко подати потрібну допомогу в незвичних умовах війни. На кожну з більших машин призначили лікаря. Крім того, було збудовано два спеціальні санітарні літостати, що могли прийти на допомогу людям, коли б якась машина зазнала під землею аварії.
Заходила ніч перед атакою. У штабі фронту відбувалися останні наради літостатників. Командний склад підземних кораблів інструктували про завдання атаки, про поведінку в підземному бою. Разом з нами на нараді були командири наземних та повітряних військ, що мали підтримати підземні кораблі, коли останні прорвуть ворожу лінію.
Ми вислухали повідомлення розвідки про те, де сконцентровані головні сили ворога і які саме частини, востаннє перевірили видані нам карти та інструкції і, діставши побажання цілковитого успіху, залишили штаб.
Лише закінчилася нарада, як до мене підійшов генерал авіації. Це був Станіслав Шелемеха.
— Здрастуй, друже, — сказав він. — Ти, значить, теж береш участь у підземному бою. Що ж, може, ще й зустрінемось під час спільної атаки.
— Поздоровляю тебе з підвищенням.
— Спасибі. Я хотів сказати тобі одну дрібничку, яка хоч і не має відношення до сьогоднішніх подій та розмов, проте дуже цікава.
— Що таке?
— Недавно мені довелося бачити Томазяна. Ти пригадуєш випадок із злодієм, який заліз у мою квартиру і якого нам не вдалося впіймати?
— Пригадую.
— То був кербуд Черепашкін. Він хотів викрасти папери у мене і в Ліди. Це одне. А друге…
— Що друге?
— Ну, ти, звичайно, знаєш всі подробиці, як було спіймано цього суб’єкта. Але… він утік.
— Утік!?
Я був страшенно здивований, та ми не могли продовжити нашої розмови, бо мене покликали в машину.
Міцно потиснули один одному руки, і в цьому потискові я відчув більше тепла, ніж в обіймах і поцілунку. Мені здавалося, що Станіслав ледь-ледь хвилювався, проводжаючи мене на небезпечний бій. Йому, що звик дивитися смерті в очі в надхмарних висотах, мабуть, було страшнувато уявити загибель людей разом з машиною-кротом, що заглибиться на сотні метрів під землю.
Це мала бути перша в історії людства машинна підземна атака. І хоча всі вірили в перемогу, але,
Та коли мій погляд зупинився на Ярославі Макаренкові, то на мене немов війнуло непохитною впевненістю в успіхові. У шкіряному військовому костюмі інженера підземних частин він виглядав струнким і бадьорим, коли проходив разом з командиром бригади останній раз перед лавами бійців.
ПІДЗЕМНА АТАКА
Обставини знов сприяли мені. Як старший зв’язковий флагманської машини я мусив бути в центрі подій, і всі відомості в першу чергу концентруватимуться в моїх руках.
Хоч машини стояли на значній віддалі одна від одної, але немов вітерець прошелестів, коли прозвучала команда:
— По місцях!
Ми швидко влізли по легеньких драбинках у черево металевого громадища і вузенькими коридорчиками протиснулись до своїх рубок.
Я затримавсь кілька секунд на драбинці, востаннє вдихаючи свіже нічне повітря, насичене вологістю і лісовим ароматом.
За нами герметично загвинчувалися двері.
Щойно сів я до своїх приладів, як мені довелося передати команду перевірити машини й доповісти про готовність. В нашій машині все було гаразд: на панелі біля місця командира засвітились маленькі контрольні лампочки — вони свідчили про справність механізмів підземного корабля і кожного приладу на його борту.
— Інакше й бути не може, — прошепотів Тарас, що сидів біля мене.
Він був моїм підручним: на ньому лежав зв’язок між усіма частинами нашого підземного корабля. Він мав перший приймати повідомлення з усіх пунктів підземного корабля і передавати їх командирові або старшому механікові.
Я почув, як Макаренко доповідав флагманові про нашу машину. І зараз же почали надходити повідомлення, що всі літостати до бою готові.
Минають останні секунди перед виступом в атаку. Навколо панує урочистість. Тишу порушує лише рівномірне дріботіння малих електромоторів десь усередині літостата. В голові ніяких спогадів, ніяких сторонніх думок. Все зосереджено на вичікуванні. Мотористи ждуть наказу включати великі мотори, всі ждуть моменту, коли підземна фортеця почне заглиблюватися.
Нарешті флагман дає цей наказ усім машинам. Командир нашого корабля повторює його. Тільки встигли включити звукофільтри на шоломах, як почувся гуркіт важких моторів, здригнулася вся машина і почався характерний скрегіт з присвистом, як то було завжди, коли літостат починав зариватися у грунт, викидаючи позад себе земляний фонтан. Звичайно, ми того фонтана не могли бачити.
В темряві всі машини заглибилися під землю, нагорнувши на поверхні купи грунту. Бригади підземних кораблів заривалися все глибше і глибше, лишаючи за собою слід — покопаний грунт та товсті кабелі, що ними передавався електричний струм. Зв’язківці в машинах, де були старші командири, стежили за іншими літостатами і, одержуючи від них повідомлення, негайно передавали флагманському літостатові. Тут ці відомості одержував я і передавав штурманам, які позначали на карті місцезнаходження кожної машини. Командир бригади всяку хвилину знав, як просувається його загін, наближаючись до лінії противника.