Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Толкин Джон Рональд Руэл

— Трохи пива було б мені більше до душі, якщо вам це все одно, пане господарю, — сказав Балін з білою бородою. — Але я не проти якихось там коржиків — з кмином абощо, — коли у вас воно знайдеться.

— У мене такого добра повно! — сам собі дивуючись, похвалився Більбо і, знову сам собі дивуючись, шаснув до льоху — наточити пива у чималий кухоль, — а тоді до комірчини — по два чудові круглі коржі з кмином, які він спік після обіду, щоб мати що перехопити по вечері.

Коли Більбо вернувся до столу, Балін і Двалін гомоніли, мов давні друзі (насправді вони були рідні брати). Ледве встиг він поставити перед гостями пиво та коржі, як знову задзеленчав

дзвоник, а тоді й ще раз.

“Цього разу вже напевне Гандальф”,— подумав гобіт, засапано біжучи коридором.

Але знову помилився. Перед ним стояли ще два гноми, обидва з синіми каптурами, срібними поясами і жовтими бородами, і кожен мав мішок з інструментом і лопату.

Двері ще тільки прочинились, а вони вже повскакували досередини — Більбо наче й не здивувався цього разу.

— Чим я можу бути вам корисним, мої гномики? — запитав він.

— Кілі до ваших послуг! — мовив один.

— І Філі! — додав другий. І обидва, поскидавши свої сині каптури, схилилися в поклоні.

— До послуг ваших і вашої рідні! — відказав Більбо, пригадавши нарешті свої добрі манери.

— Бачу, Двалін і Балін уже тут, — зауважив Кілі.— Нумо всі до гурту!

“Гурту! — подумки повторив Злоткінс. — Не подобається мені, як це звучить. Таки треба присісти на хвильку — обдумати все це та випити чогось добренького”. Він тільки встиг сьорбнути в куточку — поки четверо гномів, посідавши кругом столу, вели мову про копальні, та про золото, та про клопоти з гоблінами, та про спустошливі нальоти драконів, та про безліч інших речей, яких він не тямив і тямити не хотів, бо все воно бриніло надто по-пригодницькому — коли це — дзень-дзелень-дзелелень! — зайшовся його дзвоник, от ніби яке зухвале хлопчисько-гобітисько силкувалося відірвати дзвоникову ручку.

— Хтось на порозі! — сказав він, кліпаючи очима.

— І не один “хтось”, а, мабуть, четверо “хто-сів” — як судити по звуку, — виправив Філі.— До речі, ми бачили, як вони йшли оддалік за нами.

Бідолашний малий гобіт так і сів у передпокої, обхопивши голову руками й чудуючись, що ж це воно сталося і що має статися, і чи залишаться всі вони на вечерю. Тоді дзвоник задзеленчав так, як не дзеленчав іще ніколи, і мусив гобіт стрімголов бігти до дверей. А там було навіть не четверо — цілих п'ятеро! П'ятий надбіг, поки Більбо роздумував у передпокої. Ледве повернув ручку, а прибульці вже й у приміщенні, кланяються одне за одним і приказують своє “до ваших послуг”. Звали їх Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн, і в змиг ока два ясно-червоні, сірий, коричневий та білий каптури вже висіли на кілочках, а гноми, заклавши свої широкі ручиська за золоті й срібні пояси, подалися до світлиці. Це вже був майже гурт. Хто замовляв елю, хто портеру [Ель, портер — різновиди пива. ], хто кави, але всі хотіли коржиків, — тож гобітові довелося трохи попобігати.

Він поставив на вогонь чималого кавника; коржі з кмином уже щезли, а гноми саме заходилися коло ячних перепічок з маслом, коли щось загрюкало у двері. Не дзвоник задзвонив, а просто бух-бух! — у гобітові чудові зелені двері. Хтось гатив палицею!

Більбо помчав звивистим передпокоєм — вельми сердитий і взагалі ошелешений та сприкрений: такої досадної середи він зроду не пригадував. Сіпнув двері до себе, і всі прибулі “малою купою” попадали в передпокій. Ще четверо гномів! А за ними був уже Гандальф — чарівник сміявся, спершись на патерицю. Він добряче-таки вколупнув прегарні гобітові двері й, до речі, збив тим ударом таємний знак, якого надряпав там напередодні вранці.

— Обережніш!

Обережніш! — мовив він. — Це, Більбо, не схоже на тебе: змушуєш друзів чекати на порозі, а тоді сіпаєш двері, наче з пугача палиш!..

Дозволь відрекомендувати Біфура, Бофура, Бомбура і особливо Торіна!

— До ваших послуг! — мовили одночасно Біфур, Бофур і Бомбур, вишикувавшись рядочком. Тоді почепили два жовті й один блідо-зелений каптури та ще один — блакитний з довгою срібною китицею. Останній каптур належав Торінові — страшенно поважному гномові, що був насправді не хто інший, як сам великий Торін Дубощит.

Славетному ватажкові гномів зовсім не припало до вподоби те, що він простягся на гобітовій маті, а зверху на нього попадали Біфур, Бофур і Бомбур. Тим паче, що Бомбур був надзвичайно гладкий і важкий. А був Торін таки вельми пихатий — він нічого не сказав про “послуги”; зате бідолашний Злоткінс перепрошував його стільки разів, що нарешті він буркнув “та дарма” і перестав супитись.

— Оце вже ми і всі! — мовив Гандальф, оглянувши почеплені рядком тринадцять каптурів — щонайкращих відстібних святкових каптурів — і свого власного капелюха. — Веселеньке збіговисько! Сподіваюся, для припізнілих гостей знайдеться ще щось попоїсти й випити? Що це? Чай? Ні, дякую! Собі я попрошу трохи червоного вина.

— І мені,— докинув Торін.

— І ще малинового варення та яблучного пирога, — додав Біфур.

— І ще мигдалевого пирога й сиру, — попросив Бофур.

— І ще пирога з свининою та салату, — замовив Бомбур.

— І ще коржиків… ще елю… ще кави! — загукала решта гномів із світлиці.

— І ще засмаж кілька яєць, будь ласкав! — гукнув Гандальф навздогін гобітові, що потюпав до своїх комірчин. — Та винеси-но тієї холодної курятини й томатів!

“Здається, він знає, що лежить у моїй коморі, незгірш від мене самого!” — подумав геть розгублений Злоткінс. Він почав уже питати себе, чи не закралася щонайрознещасніша з пригод у самісіньку його оселю. Поки подіставав усі пляшки, страви, ножі, виделки, склянки, тарілки, ложки та всяку всячину, поки поскладав усе це на великі таці, наш гобіт добряче впрів, і розпашівся, і насердився.

— А щоб їм трясці й болячки, цим гномам! — лайнувся він уголос. — Чом би не прийти та не підсобити мені?

Гульк! — і вже стали перед кухонними дверима Балін і Двалін, а за ними Філі та Кілі, і, не встиг Більбо й слова мовити, як гноми внесли ті повні таці й два столики до світлиці та повиставляли, порозкладали все для бенкету.

Гандальф сидів на чільному місці, а навколо нього — тринадцять гномів; Більбо примостився на стільчику біля каміна, гризучи сухарика (йому геть пропав апетит) і силкуючись триматися так, ніби все-все було як завжди, а пригодою і не пахло.

Гноми собі їли та й їли, гомоніли та гомоніли, а час помалу спливав. Нарешті гості повідсувалися на своїх стільцях від столу, і Більбо намірився поприбирати тарілки й склянки.

— Гадаю, ви всі залишитеся повечеряти? — спитав він якнайчемнішим, ненав'язливим тоном.

— Авжеж! — запевнив Торін. — І ще побудемо. Ми засидимося допізна, поки обговоримо всі справи. Але спочатку — трохи музики. Ану прибрати зі столу!

І дванадцять гномів — тільки без Торіна, він був надто статечний і провадив розмову з Гандальфом, — скочили на ноги й поскладали весь посуд високими стосиками. Тоді, не чекаючи, поки дадуть таці, рушили до кухні, тримаючи на одній руці стосики тарілок ще й поставивши пляшку зверху, а гобіт біг за ними й просив, мало не пищав з переляку: