Гобіт, або Туди і Звідти

Толкин Джон Рональд Руэл

Через деякий час Більбо взяла нетерплячка.

— Ну, то що ж це? — допитувався він. — Відгадка — не киплячий чайник, як ти, здається, думаєш, судячи зі звуків, які ти видаєш.

— Лише один ш-шанс-с, хай він дас-сть нам ш-шанс-с, мій дорогес-сенький — с-с — с-с.

— Ну, — сказав Більбо, давши йому довгенький шанс, — як щодо відповіді?

Але раптом Ґоллум згадав, як колись давно грабував гнізда і, сидячи на березі річки, вчив свою бабусю, вчив свою бабусю висмоктувати...

— Яйц-ця! — просичав він. — Ц-це яйц-це!

Тоді він загадав:

Жива,

але не дише, Від смерті холодніша, Хоч не спрагла, п’є щомить, Вся в броні, що не бряжчить.

Йому своєю чергою теж здавалося, що це страшенно легко, бо він постійно думав про відгадку. Але цієї хвилини він не міг пригадати нічого ліпшого — так його розхвилювало «яєчне» питання. Та все одно це виявилося підступною головоломкою для бідолашного Більбо, який по змозі намагався не мати справ із водою. Гадаю, що ви, напевно ж, знаєте відповідь чи можете здогадатися й оком не моргнувши, адже ви зручно сидите собі вдома і вашим роздумам не перешкоджає острах, що хтось вас із’їсть. Більбо присів і кахикнув раз чи двічі, але на думку йому не спало жодної відповіді.

Невдовзі Ґоллум почав із насолодою сичати собі під ніс:

— Цікаво, чи він с-смачненький, мій дорогес-с-сенький? Чи с-соковитий? Чи можна ним ус-смак похрумати? — І він утупився з темряви в Більбо.

— Хвилиночку! — скрикнув гобіт, затремтівши. — Я щойно дав тобі добрячий довгий шанс.

— Він мус-сить пос-спіш-шити, пос-спіш-шити! — прошипів Ґоллум, вилазячи з човника на берег, аби дотягнутися до Більбо.

Але коли він занурив свою довгу перетинчасту лапу в воду, звідти вистрибнула налякана рибина і плюхнулась до ніг Більбо.

— Бр-р-р! — здригнувся він. — Яка вона холодна і слизька!

І тут він здогадався.

— Риба! Риба! — закричав гобіт. — Це риба!

Ґоллум був страшенно розчарований, але Більбо якомога швидше загадав наступну загадку, тож Ґоллумові довелося знову залізти до човника і поміркувати:

— Безнога — на одноногому, двонога — поряд на триногому, й чотириногій щось перепада.

То був не надто слушний час для цієї загадки, але Більбо квапився. Якби він загадав її колись іншим разом, Ґоллум мусив би поламати над нею голову. Але оскільки мова перед тим ішла про рибу, то «безнога» виявилася не такою вже й заковикою, а відтак можна було легко здогадатися про решту. «Риба на маленькому столику, людина сидить за столиком на дзиґлику і їсть рибу, а кістки дістаються кішці», — ось якою, звісно ж, була відповідь, і Ґоллум невдовзі дав її. Тоді йому здалося, що настав час запитати про щось дійсно складне та страхітливе. І ось що він загадав:

Пожирає все він: Квіти, птаство, тварин, Сталь точить дебелу, Каміння меле, Вбива королів, руйнує міста, Гори на прах оберта.

Бідолашний Більбо сидів у темряві, згадуючи моторошні імена всіх велетнів і людоїдів, про котрих він чув колись у казках, але жоден із них не робив усіх цих речей. У нього

було відчуття, що розгадка полягає зовсім в іншому і що вона має бути йому відома, проте додуматися не міг. На нього почав находити переляк, а це кепсько для мислення. Ґоллум знову зібрався вилазити з човника. Він хлюпнувся у воду і почалапав до берега, — Більбо бачив його очі, які все ближчали і ближчали. Язик у роті в Більбо ніби задерев’янів, він хотів закричати: «Дай мені час! Дай же мені час!» Але йому вдалося видушити з себе лише пронизливий вереск:

— Час! Час!

Більбо врятувала цілковита випадковість. Бо саме це, звісно, й було розгадкою.

Ґоллума спіткало ще одне розчарування, і тепер він розлютився, а до того ж втомився від гри. Це викликало в нього справді сильний голод. Цього разу він не повернувся до човника, а присів у темряві поруч із Більбо. Через це гобіт почувався страшенно незручно і геть розгубився.

— Він мус-сить с-спитати нас-с, мій дорогес-сенький, звіс-сно, звіс-сно, звіс-с-сно. Вос-станнє с-спитати ще про щос-сь, звіс-сно, звіс-сно, — засичав Ґоллум.

Але Більбо просто не міг придумати жодного питання, сидячи поруч із бридким, мокрим і холодним створінням, яке раз у раз лапало його й обмацувало. Гобіт пошкріб за вухом, ущипнув себе, але не зміг придумати анічогісінько.

— С-спитай нас-с! С-спитай нас-с! — сичав Ґоллум.

Більбо знов ущипнув себе і поляскав по собі зусібіч, потому вхопився за свій кинджальчик і навіть понишпорив другою рукою в кишені. І тут він намацав перстеника, якого підібрав у тунелі і про який геть забув.

— Що у мене в кишені? — промовив він уголос.

Він сказав це сам до себе, але Ґоллум подумав, що то загадка, і страшенно спантеличився.

— Нечес-сно! Нечес-с-сно! — засичав він. — Це нечес-сно, мій дорогес-сенький, дійс-сно, питати нас-с, що в нього в його пас-скудній киш-ш-шеньці.

Більбо збагнув, що трапилось, і не придумав нічого кращого, як наполягти на своєму питанні:

— Що у мене в кишені? — повторив він голосніше.

— С-с-с-с-с, — сичав Ґоллум. — Він мус-сить дати нам три с-спроби, мій дорогес-сенький, три с-с-спроби.

— Гаразд! Ану відгадуй! — погодився Більбо.

— Руки! — видихнув Ґоллум.

— Неправильно, — сказав Більбо (йому пощастило, бо він щойно витягнув руки з кишень). — Друга спроба.

— С-с-с-с-с, — сичав Ґоллум, спантеличений як ніколи. Він згадав усі предмети, які тримав у своїх власних кишенях: риб’ячі кістки, зуби ґоблінів, мокрі мушлі, шматочок кажанячого крила, гострий камінь, аби гострити собі ікла, та іншу гидоту. Він силкувався згадати, що тримають у кишенях інші.

— Ніж-ж! — прошипів він нарешті.

— Неправильно! — відказав Більбо, який не так давно загубив свого ножа. — Остання спроба!

Тепер Ґоллум був у набагато прикрішому становищі, ніж тоді, коли Більбо загадав йому «яєчну» загадку. Він сичав, бубонів, розхитувався взад і вперед, ляскав задніми лапами по долівці, звивався і корчився, проте ніяк не наважувався використати останню спробу.

— Ну ж бо, ну! — квапив Більбо. — Я чекаю!

Він прагнув, аби це прозвучало сміливо і бадьоро, проте зовсім не мав певності, чим закінчиться гра, незалежно від того, чи здогадається Ґоллум, чи ні.