Година Бика

Єфремов Іван

Чеді не поспішала повернутися до своєї комірчини і згадувала срібні місячні ночі Землі, коли люди ніби розчиняються у нічній природі, усамітнюючись для мрій, кохання чи зустрічаючись із друзями для спільних прогулянок. Тут з настанням темряви усі мчали додому, під захист стін, злякано озираючись. Безпомічність тормансіан перед Стрілою Арімана зайшла далеко і воістину стала трагедією.

Чеді йшла близько години, доки не опинилась у добре освітленій центральній частині міста Центра Мудрості. Вечірні розваги приваблювали сюди безліч людей, переважно «кжи», які приходили для безпеки компаніями по кілька чоловік. «Джи» уникали з’являтися в місцях, що їх відвідували «кжи».

Чеді теж намагалась уникати компаній «джи», щоб не вдаватись до втомливої психологічної

дії і тим більше не користуватись охоронною карткою володарів. І цього разу, вгледівши попереду групи чоловіків, які горлали ритмічну пісню під акомпанемент звукопередавача, Чеді перейшла на другий бік вулиці, зупинилась під кам’яними ворітьми. Туди-сюди снували мимо люди, чулися вигуки й розкотистий регіт, так властивий мешканцям Ян-Ях. Підійшли двоє юнаків і спробували заговорити з нею. Яскраво-червоне лілове світло заливало широкі сходи, падаючи косим каскадом з фронтону будівлі Палацу Вечірніх Задоволень, оточеного подвійним колом квадратних, синіх із золотом колон. Зненацька хлопці зникли, їх ніби вітром звіяло, дорогу перегородили троє «кжи» — «взірці». Вони підійшли, вдивляючись у Чеді й про щось говорячи один одному. Раптом чиясь груба рука схопила Чеді ззаду, примусивши обернутися. Гостре відчуття небезпеки підказало їй відхилитися вбік. Страшний удар, завданий чимось важким, металічним, зачепив її голову, здер шкуру на потилиці, розірвав м’яз і роздробив правий плечовий суглоб, з ключицею і частиною лопатки. Важкий шок стиснув їй горлдо й серце, затьмарив очі, гасячи свідомість. Поштовх від падіння пронизав її тисячею розпечених ножів у плечі, руці й шиї. Зусиллям волі Чеді підвела голову і смикнулася, намагаючись стати на коліна. Перед нею ніби здалеку з’явилося знайоме обличчя. Шотшек дивився на неї з переляком, злістю і тріумфом.

— Ви? — з невимовним подивом прошепотіла Чеді. — За що?

При всій своїй обмеженості тормансіанин не прочитав на прекрасному обличчі своєї жертви ні страху, ні гніву. Тільки подив І жалість, так, саме звернену до нього жалість! Незвичайна психологічна сила дівчини щось пробудила у його темній душі.

— Чого став? Бий іще! — гукнув один з його приятелів.

— Геть! — Шотшек не тямлячи себе, замахнувся на нього.

Усі кинулися навтіки. Ще раніше розбіглися мимовільні свідки розправи, і освітлені сходи спорожніли.

Чеді повільно схилилась набік і розпростерлась на бруківці біля ніг Шотшека. У безпомічній зламаності дівчини Землі йшло у небуття стільки чистої і незмірно далекої краси, що Шотшек раптом відчув нестерпну скорботу й каяття, ніби його розірвали навпіл. «Кжи» не вміли справлятися з такими незвичними переживаннями. Шотшек зміг перемогти їх тільки одним шляхом. Заскреготавши зубами, він вихопив довгу тригранну голку, з розмаху встромив її собі в груди, діставши до серця, і впав, відкотившись на кілька кроків від Чеді. Чеді не бачила нічого — ні самогубства Шотшека, ні того, як двоє «лілових» прибігли, повернули її обличчям, обшукали і, знайшовши картку, з жахом викликали людину з «оком».

— До Центрального госпіталю, негайно! — розпорядився той.

Розділ XI

МАСКИ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Фай Родіс не змогла побачити володаря до свого несподіваного переїзду у Сховище Історії. Він ухилився від прощальної аудієнції. Високий худий «Змієносець», який служив посередником між головою Ради Чотирьох і Родіс, оголосив, що Великий страшенно зайнятий державними справами. Те, що зайнятість збіглася з пригодами минулого тижня, потішило б Родіс, якби не тривога за друзів, які перебували в місті. Перед від’їздом з палацу Цоам все-таки встигла встановити мікродатчик координатів. Нове помешкання Фай Родіс, незважаючи на похмурість архітектури й занедбаність, видалось їй затишнішим, ніж палац садів Цоам. Воно не виправдовувало пишної назви Сховища Історії, бувши всього-на-всього старим храмом, колись зведеним на честь Всемогутнього Часу. Не божества, а радше

символу, якому в давнину поклонялись нерелігійні тормансіани. Храм Часу утворювали шість довгих будівель з великої синьої цегли. Вони стояли паралельно, тулячись до відкритої галереї, що проходила на висоті двох метрів над землею, в обрамленні низької балюстради з переплетених змій. Фронтони кожної з шести будівель підтримували колони з грубого чавуну. Занедбаний сад з низькими колючими деревами й кущами розрісся між храмом і високою червоною стіною, по гребеню якої час від часу походжали «лілові» вартові зі своїми розтрубами на грудях. Суха земля, нагріта за день, вночі випромінювала тепло із запахом пилюки.

Всередині будівель не було нічого, крім зв’язок книжок. По центру кожної зали стояли високі плити сірого й червоного зернистого каменю, помережані чудернацькими візерунками стародавніх написів. Перед плитами виднілися кам’яні лотки для збору подаянь.

На верхніх поверхах бокові прибудови були заставлені шафами і стелажами, забитими книжками. У вільних простінках громадилися штабелі напівзотлілих рукописів, газет, репродукцій та естампів. Картина вже досить знайома Родіс: на планеті Ян-Ях не було спеціально збудованих сховищ, задовольнялися сяк-так пристосованими старовинними будовами, які стояли порожніми. Не було тут і музеїв з широко розгорнутою експозицією, спеціально створеними оптичними діорамами, особливим освітленням і захистом від пилюки і температурних змін.

На верхніх поверхах збереглися численні кімнати невідомого призначення, вузенькі коридори, хисткі балкони й антресолі.

Коли «Змієносець» повів Родіс вибирати житло, Таель, який незмінно супроводжував земну «володарку», встиг шепнути їй, щоб вона обрала собі п’ятий від воріт будинок. «Змієносець», чекаючи, що Родіс захоче поселитися ближче до воріт, зрадів, але через боягузливу обережність запитав, чому їй сподобався саме п’ятий храм.

— Він краще зберігся, — не задумуючись, відповіла Родіс. — І, крім того, там чудова змія на майданчику сходів.

— Справді, справді! — погодився «Змієносець».

Фай Родіс не кривила душею. Скульптура змії у п’ятому храмі помітно відрізнялася від двох типів статуй, поширених на всій планеті. Звичайно зображали змію, яка підводилась з широких кілець, у загрозливій позі земної кобри. Або ж змія стояла на кінчику хвоста розгорнутою вгору пружиною, з розкритою до неба пащею. Обидва типи змії виражали злобу й бойову готовність.

У п’ятому храмі невідомий скульптор зобразив величезну чавунну змію у позі відчаю: несиметричні, ніби в судорожному зламі, кільця, страдницьки відхилена назад верхня частина тіла, вузька паща, з якої рветься німий крик. Змія, подібно людям, відчувала свій полон і намагалась вирватися з нього. Митець, без сумніву, передбачив концепцію інферно.

Родіс відвели житло з двох нашвидкуруч прибраних, наскрізь пропахлих пилюкою і старими паперами кімнат у мезоніні п’ятого будинку. Занесли раніше привезені меблі. Родіс хотіла поселитися у двох відносно затишних кімнатах, з’єднаних з балконом, який виходив на обернений до гір бік храму. І знову Таель, вибравши момент, порадив їй влаштуватись у двох асиметричних комірчинах, близьких до торця круто вигнутого даху. «Змієносець» наказав «ліловим» розставити меблі (а все майно Родіс складалося, як відомо, з одного СДФ і сумки з запасними батареями), відкланявся, оголосивши, що час від часу навідуватиметься до володарки землян для перевірки зручності її житла й обслуговування.

— Великий і мудрий, — «Змієносець» звично зігнувся, — звелів переказати вам, щоб з огляду на велику небезпеку ви не залишали б Сховище Історії. Тут охорона, здатна відбити напад. На вулицях міста завжди є небезпека, а володар, — знову уклін, — певен, що ви відмовитесь від особистої охорони.

— Відмовлюсь!

— Великий Чойо Чагас усе передбачив! А тепер я піду. Для допомоги вам лишається інженер Хонтеело Толло Фраель.

«Змієносець» недбало кивнув у бік інженера й вийшов. Під важкою ходою зарипіла дерев’яна підлога у коридорі й на сходах. Тиша запала в старому храмі.