Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

Коли я зайшла до вагона-ресторану, повз мене про­скочила Еффі Тринькіт із філіжанкою кави в руці, бурмо­чучи щось непристойне собі під носа. Натомість Геймітч, запухлий і червоний після вчорашнього, гиготів. Поруч із ним сидів Піта з булочкою в руках. І мені здалося, що вид у нього трохи збентежений.

— Сідай! Сідай! — мовив Геймітч, махаючи мені рукою.

Щойно я сіла до столу, як переді мною поставили величезний таріль із їжею. Яйця, шинка, гора смаженої картоплі. На столі — ваза з фруктами на льоду. Кошик із булочками, яких би вистачило моїй сім’ї на тиждень.

Поруч вишукана склянка апельсинового соку. При­наймні так мені здалося. Я куштувала апельсин тільки раз, коли батькові вдалося роздобути його в подарунок на Новий рік. Філіжанка кави. Моя мама обожнює каву, якої ми ніколи не могли собі дозволити. Мені ж вона здалася гіркою. Поруч іще одна коричнева чашка, а в ній щось незнайоме.

— Це гарячий шоколад, — мовив Піта. — Він смачний.

Я ковтнула гарячу солодку рідину, і по тілу побігли му­рашки. І хоч як вабили мене інші страви, я не торкнулася їх, поки не випила увесь шоколад до останньої краплі. Потім почала запихати в себе все, що бачила, але не на­лягала на масне. Їжі й так було навалом. Колись мама ска­зала, що я завжди їм так, ніби більше ніколи не побачу харчів. На що я відповіла: «А я й не побачу, якщо сама не принесу їх додому». Після цього вона більше ніколи не дорікала мені.

Наївшись досхочу, я відкинулася на спинку крісла і почала спостерігати за іншими. Піта досі їв, він від­ламував невеличкі шматочки булочки й занурював їх у гарячий шоколад. Геймітч майже нічого не взяв зі своєї тарілки, але одну по одній спорожнив із десяток ма­леньких скляночок із якимось червоним соком, роз­бавленим прозорою рідиною з пляшки — судячи із запаху, алкоголем. Досі ми з Геймітчем не були зна­йомі, але я часто бачила його на Горні, де він жме­нями жбурляв монети на прилавок жінці, що продає самогон. Поки ми доїдемо до Капітолія, він знову відключиться.

Саме в цей момент я усвідомила, що ненавиджу Гей­мітча. Тепер зовсім не дивно, що трибути з Округу 12 ніколи не мали бодай найменшого шансу. Справа не тільки в тому, що вони все життя недоїдали і зовсім не тренувалися. Деякі з наших трибутів були достатньо дужими, щоб дати відсіч суперникам. Просто їм рідко вдавалося завоювати увагу спонсорів, і єдиною при­чиною цього був наш ментор — ну хто захоче вести пе­реговори з п’яницею?

— Значить ви даватимете нам поради? — мовила я до Геймітча.

— Ось тобі порада: виживи, — відповів Геймітч і гучно розреготався.

Я кинула погляд у бік Піти, перш ніж згадала, що не хочу мати з ним нічого спільного. Дивно, але в його очах читалася жорстокість.

— Дуже смішно, — мовив Піта й несподівано вибив скляночку із руки Геймітча. Та розлетілася на дрібні уламки, а її вміст розлився на підлозі червоними патьо­ками. — Тільки не нам.

На якусь мить Геймітч заціпенів, а потім зацідив Піті в щелепу, збивши його на підлогу. А тоді, ніби нічого не сталося, потягнувся по нову порцію спиртного. Саме тоді я метнула ніж: він уп’явся у стіл просто біля пляшки, мало не обрубавши ментору пальців. Я приготувалася, щоб відбити удар, але нічого не сталося. Геймітч мовчки відки­нувся на спинку крісла й подивився на нас спідлоба.

—

Отакої! — буркнув він. — Невже цього року мені дісталася парочка справжніх бійців?

Тим часом Піта підвівся і витягнув кілька шматочків льоду з-під вази з фруктами. Він саме хотів прикласти лід до червоного сліду на щоці, коли Геймітч зупинив його:

— Ні. Нехай залишиться синець. Тоді публіка по­думає, що ти побився з іншим трибутом ще до того, як потрапив на арену.

— Але ж це проти правил, — заперечив Піта.

— Тільки якщо тебе зловили. Синець підтвердить, що ти бився і тебе не зловили, а це ще краще, — сказав Геймітч, а тоді обернувся до мене. — Ану, покажи, що ти ще вмієш робити ножем.

Моя зброя — лук і стріли. Хоча метати ножа мені також випадало. Іноді, поранивши тварину стрілою, ліпше добити її ножем, перш ніж наблизитися... Отож я зрозуміла: якщо хочу привернути увагу Геймітча, то кращого моменту, щоб справити на нього враження, не буде. Я мовчки витягнула ніж зі стола, взяла його за лезо і жбурнула в протилежну стіну. Насправді я сподівалася, що він глибоко засяде в деревині, але ніж поцілив у шов між двома панелями. Це тільки зіграло мені на руку: я вдала, що так і планувалося.

— Станьте он там. Обоє, — мовив Геймітч і кивком голови наказав нам стати в центрі кімнати. Ми послуха­лись. Геймітч почав ходити навколо нас, роздивляючись, наче коней на ярмарку, перевіряючи час від часу наші м’язи й вивчаючи обличчя. — Що ж, принаймні ви не цілком безнадійні. Не хиряки. А як над вами стилісти попрацюють, то взагалі красунчиками станете.

Ми з Пітою добре усвідомлювали, що Голодні ігри — не конкурс краси, але ніде правди діти — найсимпатичніші трибути завжди привертають увагу спонсорів.

— Гаразд, укладімо угоду. Ви не заважатимете мені пиячити, а я залишатимуся достатньо тверезим, щоб не втрачати здатності допомагати вам, — мовив Геймітч. — Але ви мусите робити все, що я звелю.

Не зовсім те, чого хотілося б, але в порівнянні з остан­німи десятьма хвилинами відчувалося значне зрушення.

— По руках, — сказав Піта.

— Тоді починайте допомагати нам, — підхопила я. — Коли ми потрапимо на арену, як нам краще діяти біля Рогу достатку, якщо хтось...

— Не все зразу. За кілька хвилин ми прибудемо на станцію, і вас віддадуть у руки стилістам. Вам не сподо­бається те, що вони робитимуть, але ось вам моя перша порада: не опирайтеся, — сказав Геймітч.

— Але... — почала була я.

— Ніяких «але». Не опирайтеся, — повторив Геймітч.

Тоді він узяв пляшку зі спиртним і вийшов із купе. Тільки-но по ньому зачинилися двері, у вагоні стало темно. Всередині ще можна було дещо розгледіти, але зовні було темно, немов уночі. Я вирішила, що ми, мабуть, заїхали в тунель у горах, які відділяють Капітолій від східних округів. Зі сходу майже неможливо потра­пити до Капітолія якимось іншим шляхом. Ця геогра­фічна перевага була єдиною причиною того, що округи програли війну, а отже, й виною того, що я опинилася тут. Повітряні сили Капітолія з легкістю розстріляли по­встанців, коли ті почали дертися на гори.