Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

В уяві я вже давно намалювала образ свого майбут­нього стиліста: це мусив бути хтось яскравий, набагато старший, який відчайдушно намагається видаватися молодшим, хтось, хто дивився б на мене, як на шматок м’яса, що треба гарно подати до столу. Але Цинна зовсім не пасував під цей опис.

— Ви новенький, правда? Я вас раніше не бачила, — сказала я.

Більшість стилістів я знала в лице: у швидкоплинному потоці трибутів вони залишалися незмінними. Деяких я пам’ятала ще з дитинства.

— Так, я вперше беру участь в Іграх, — відповів Цинна.

— Отже, на вас повісили Округ 12, — мовила я. Но­вачкам, як правило, підсовують нас — найгірший

округ.

— Я сам захотів працювати з Округом 12, — сказав він. — Чому б тобі не одягнути халат? А тоді побала­каємо.

Натягнувши на себе халат, я рушила за Цинною у ві­тальню. Два червоні диванчики стояли один навпроти одного, а між ними тулився низенький столик. Три стіни цегляні, четверта — із суцільного скла. Через неї відкри­вався чудовий краєвид на місто. Схоже, була вже майже обідня пора, хоча небо й затягнулося хмарами, і тільки де-не-де прозирало сонячне проміння. Цинна жестом показав на один із диванчиків, а сам умостився навпроти. Він непомітно натиснув на ґудзик, стільниця розсуну­лася — і зсередини виїхав іще один столик. На ньому стояв наш обід. Курча і великі дольки апельсинів, при­готовлені у вершковому соусі й охайно викладені на білосніжному ложі з перлинок-зернинок. Дрібненький зелений горошок і цибуля, булочки у формі квітів, а на десерт — медовий пудинг.

Щоб зготувати таку багату страву вдома, мені не­абияк довелося б потрудитися. Кури занадто дорогі, але я змогла б замінити їх на індиче м’ясо. Довелося б під­стрелити ще одну індичку, щоб виміняти її на апельсин. Козяче молоко послужило б вершками, горошок ми б виростили на городі, а цибулю б я принесла з лісу. Я так і не змогла визначити, що це за біле зерно, бо коли ми варили те, що отримували на тесери, воно перетворюва­лося на непривабливу коричневу мішанину. Щоб дістати булочки, довелося б поторгуватися з пекарем: можливо, це обійшлося б у дві, ба навіть три білки. А що ж до пу­дингу, то мені навіть важко уявити, з чого він зроблений. Щоб приготувати таку страву вдома, довелося б полю­вати не один день, і то вона б тільки віддалено нагаду­вала капітолійську версію.

Цікаво, як це жити в світі, де їжа з’являється за одним лише помахом руки? Куди б я дівала увесь той час, який витрачаю на прочісування лісу, полювання, рибалку, збирання? Що ці люди роблять цілісінькі дні, окрім як оздоблюють власні тіла і чекають на нову партію трибутів, що вмирають заради їхньої розваги?

На якусь мить я відірвалася від своїх думок і підвела погляд. Цинна уважно стежив за моїм обличчям.

— Мабуть, ти вважаєш усіх нас нікчемами, — мовив він.

Невже він здогадався з виразу мого обличчя, а може, заліз мені у голову і прочитав думки? Хай як він це зробив, головне, що він має рацію. Всі вони нікчеми. Але їжа божественна. Тож я відкусила шматок апельсина і відчула, як солодкий і водночас терпкий присмак пере­повнив мій рот і паралізував язик.

— Байдуже, що ти думаєш, — мовив Цинна. — Отже, Катніс, щодо твого вбрання на церемонії відкриття. Моя партнерка Порція — стиліст другого трибута з вашого округу, твого друга Піти. Нам спало на думку одягнути вас у костюми, які б доповнювали один одного, — сказав Цинна. — Як тобі відомо, ваше вбрання повинно симво­лізувати ваш округ, якусь його особливість...

На церемонії відкриття кожен костюм має символізувати головну галузь промисловості округу. Округ 11 — сільське господарство. Округ 4 — риболов­ство. Округ 3 — важка промисловість. А це означає, що вихідці з Округу 12, тобто ми з Пітою, повинні одягнути якесь шахтарське

лахміття. Але оскільки шахтарські роби не зовсім годяться для величної церемонії, то за­звичай наші трибути постають перед публікою в якійсь скупій одежині й касках із ліхтариком на лобі. Одного року наші трибути були зовсім голі, щоправда, обсипані чорною пудрою, що символізувало вугільний порох. Проте ще нікому не вдалося завоювати прихильність публіки в такий спосіб. Тож я приготувалася до най­гіршого.

— Я буду в робі шахтаря? — запитала я, сподіваю­чись, що мої слова прозвучать абсолютно безневинно.

— Не зовсім. Розумієш, ми з Порцією вважаємо, що такий підхід приречений на поразку. Жодна жива душа не запам’ятає тебе в такому вбранні. А наше завдання — зробити так, щоб трибути Округу 12 мали незабутній вигляд, — сказав Цинна.

«Тепер усе ясно: понад усякий сумнів, мене змусять вийти на сцену голою», — подумала я.

— Ми не хочемо зосереджуватися на видобуванні вугілля, натомість ми сфокусуємося на самому вугіллі, — додав Цинна.

«Гола й притрушена попелом», — подумала я.

— А що ми робимо з вугіллям? Палимо його, — про­мовив Цинна. — Катніс, ти ж не боїшся вогню?

Побачивши вираз мого обличчя, він розреготався.

За кілька годин мене вбрали в костюм, який стане або справжньою сенсацією, або найганебнішим провалом, що траплявся на церемонії відкриття за всю історію Ігор. Мене вдягнули у простий чорний комбінезон, який огортав мене з ніг до шиї, та взули у блискучі шкіряні черевики, зашнуровані аж до колін. На плечі накинули плащ із жовтогарячих, золотих і червоних стрічок, який маятиме на вітрі, а на голову, в доповнення до костюму, надягли яскравий капелюх. Але це ще не все. Цинна планував підпалити нас за кілька секунд до того, як наша колісниця викотиться на вулицю.

— Звісно, це не справжнє полум’я, просто трохи штучного вогню. Це ми з Порцією вигадали. Полум’я абсолютно безпечне, — запевнив він.

Але чомусь мені здавалося, що, не доїхавши до центру міста, я перетворюся на шматок ідеально просмаженого шашлику.

Моє обличчя було практично чисте, мені зовсім не робили макіяжу, хіба що додали трохи тону де-не-де. Во­лосся ретельно вичесали й заплели в косу. Я залишилася сама собою.

— Я хочу, щоб публіка впізнала тебе, коли ти вийдеш на арену, — мовив Цинна задумливо. — Катніс, дівчина у вогні.

І саме тоді я подумала, що за спокоєм, я б навіть сказала, за маскою нормальності Цинни ховався боже­вільний.

Сьогодні вранці те, як поводився Піта, стало для мене справжнім відкриттям, але незважаючи на це, я неймо­вірно зраділа і навіть відчула значне полегшення, коли він зайшов до кімнати, одягнений у такий самий костюм, як і в мене. Він — син пекаря, про вогонь йому відомо все. На п’яти йому насідала Порція, його стиліст, і вся її команда. Всі вони були абсолютно переконані в тому, що ми здіймемо тут справжню бурю. Всі, окрім Цинни. Здається, він приймав вітання зовсім не охоче.

Ми спустилися на перший поверх салону краси «Ремейк», який насправді являв собою величезний

манеж. Церемонія відкриття мала ось-ось розпочатися. Трибутів попарно ставили на колісниці, кожна з яких була запряжена четвериком коней. Наша колісниця була цілком чорна. Коні були такі слухняні, що навіть не до­водилося тримати їх за віжки. Цинна й Порція провели нас до колісниці й змусили прибрати певні пози, попра­вили наші плащі та відійшли, щоб порадитися.

— Що ти думаєш? — прошепотіла я до Піти. — Маю на увазі вогонь.