Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

Тепер я почувалася трохи краще. Звісно, Піта не напав на продюсерів, як я, але принаймні його вони теж вивели з себе.

— А що в тебе, люба? — запитав Геймітч.

Від такого теплого звертання мені стало трохи легше, і я спромоглася вичавити з себе бодай кілька слів.

— Я вистрілила в продюсерів.

У кімнаті повисла тиша. Ніхто не зронив і слова, ніхто навіть не їв.

— Що ти зробила?! — нотки тривоги в голосі Еффі підтвердили всі мої найгірші сподівання.

— Я пустила в них стрілу. Ну, не в них.

А туди, де вони сиділи. Як і казав Піта, я собі стріляла, а вони просто ігнорували мене, не звертали на мене уваги, і я оскаже­ніла, я втратила контроль над собою і поцілила в яблуко, що було в роті у печеного поросяти! — випалила я зухвало.

— І як вони відреагували? Що сказали? — запитав Цинна обережно.

— Нічого. Точніше, я не знаю. Я вийшла геть, —

мовила я.

— Ти пішла, не дочекавшись, поки тебе відпустять? — Еффі аж рота роззявила від здивування.

— Я сама себе відпустила, — відповіла я.

Раптом я згадала, як обіцяла Прим, що боротимусь за перемогу по-справжньому. Мене мов тонна вугілля при­чавила.

— Що ж, вороття немає, — сказав Геймітч, повільно намащуючи булочку маслом.

— Гадаєте, мене заарештують? — запитала я.

— Сумніваюся. Нелегко замінити тебе на цьому етапі, коли все уже зайшло так далеко, — відповів Геймітч.

— А що з моєю сім’єю? Її можуть покарати? — мовила я.

— Не думаю. Який у цьому сенс? Гадаю, усе, що тра­пилося в Тренувальному Центрі, просто приховають. Бо в іншому разі люди захочуть знати подробиці, а це забо­ронено правилами. Твій показовий виступ повинен три­матися в секреті. Отже, не бачу в цьому сенсу, — мовив Геймітч. — Швидше за все, твоє життя перетворять на пекло на арені.

— Що ж, нам і так це вже пообіцяли, — сказав Піта.

— І то правда, — відповів Геймітч.

І раптом я усвідомила, що сталося неможливе. Їм вдалося мене підбадьорити. Геймітч відірвав шматок відбивної і загиготів, у відповідь на що Еффі тільки на­супилася.

— Який вираз був на їхніх обличчях? — запитав Гей­мітч, спокійно поглинаючи м’ясо.

Я відчула, як кутики моїх губ полізли вгору і на об­личчі з’явилася ледь помітна посмішка. ’

— Шок. Жах. Гм, деякі мали досить кумедний вигляд... — у голові один по одному пролітали образи. — Якийсь чоловік оступився і впав у чашу з пуншем.

Геймітч гучно зареготав, і всі ми також засміялися, за винятком Еффі, хоча навіть вона ледве стримувалася.

— Так їм і треба. Їхнє завдання — приділяти вам увагу. І якщо ви з Округу 12, то це не причина, щоб вас ігнорувати, — мовила Еффі, а тоді її очі забігали туди-сюди, ніби вона сказала щось крамольне. — Вибачте, але саме так я вважаю, — сказала вона сама до себе.

— Я отримаю найнижчий бал, — мовила я.

— Бали мають значення тільки тоді, коли вони високі, ніхто не звертає уваги на низькі або середні. Ти ж бо могла свідомо приховати свої таланти і навмисне отри­мати низьку

оцінку. Іноді трибути використовують таку стратегію, — сказала Порція.

— Сподіваюся, що саме так публіка сприйме ту чет­вірку, яку я отримаю, — мовив Піта. — Якщо отримаю. Ну, хіба є щось особливе в тому, що я піднімаю важезну кулю і жбурляю її на кілька кроків? Одна мало не скалі­чила мені ногу.

Я усміхнулася йому і зрозуміла, що насправді го­лодна як вовк. Відрізала шматок відбивної, вмокнула її у картопляне пюре й заходилася їсти. Все гаразд. Моїй родині нічого не загрожує. А якщо вона в безпеці, то мені нема чого хвилюватися.

По вечері ми перейшли до вітальні, щоб дізнатися бали, які отримав кожен учасник. Спочатку на екрані з’являлося фото трибута, а під ним оцінка. Трибути-кар’єристи зазвичай отримують від вісьмох до десятьох балів. Інші гравці в середньому п’ять. На диво, маленька Рута набрала аж сім. Не знаю, що вона показала про­дюсерам, але вона така крихітна, що все, чого б вона не зробила, мало вразити.

Округ 12 був, як завжди, останній. Піта отримав вісім балів, тож принаймні кілька продюсерів таки звернули на нього увагу. Ну ось, настала моя черга. Я щосили стиснула кулаки, нігті боляче вп’ялися в долоні. А тоді на екрані спалахнула цифра одинадцять.

Одинадцять!

Еффі Тринькіт заверещала від радості, а інші плескали мене по спині, підбадьорювали й вітали. Але я не могла повірити, що все відбувається насправді.

— Це якась помилка. Як... як це могло статися? — розгублено запитала я в Геймітча.

— Мабуть, їм сподобалася твоя рішучість, — відповів він. — Це ж шоу! І на арені потрібні гарячі голови.

— Катніс, дівчина у вогні, — мовив Цинна і при­горнув мене. — Зажди, ти ще не бачила сукні, яку я при­готував тобі для інтерв’ю.

— Знову вогонь? — запитала я.

— Не зовсім, — зронив він пустотливо.

Ми з Пітою привітали одне одного — ще один незручний момент. Ми обоє виступили добре, але яке це має значення? При першій же нагоді я втекла до своєї кімнати і залізла під ковдру. Нелегкий видався день: стрес, а особливо сльози остаточно мене виснажили. Я розслабилася, помалу поринаючи в сон, а цифра оди­надцять досі стояла перед очима.

Вранці я трохи повалялася в ліжку, спостерігаючи за тим, як сонячний світанок перетворюється на пре­гарний день. Сьогодні неділя. Вдома вихідний. Цікаво, що робить Гейл? Може, він уже в лісі? Зазвичай у неділю ми проводимо там цілий день, щоб запастися харчами на тиждень наперед. Ми прокидаємося вдосвіта, полюємо й збираємо дари лісу, а тоді торгуємо на Горні. Як там Гейл без мене? Кожен із нас здатен полювати й само­тужки, та коли ми об’єднуємося, нам немає рівних. Тоді з’являється шанс підстрелити велику здобич. Хоча навіть у незначних справах мати партнера — це добре. Поряд із ним навіть виснажлива робота приносить за­доволення.