Голодна весна
Шрифт:
– А я не балуюсь!
– Та-а, Іване…
– Ні. Скажи «тату», і пиріжок твій. Дивись, який рум'яний, на капустяному листку спечений. – І покрутив пиріжок у руці. А він же, капосний, аж пахнув.
Я в плач і до матері:
– Тетяно, скажи йому, хай віддасть.
Але мати теж за батьком руку потягла:
– Ото краще скажи «тату». Поки ж – Іван? Всі діти своїх батьків татом і мамою називають. А ти…
Я мовчав, закусивши нижню губу, щоб не плакати.
Тоді батько до матері:
– Що ж, коли не хоче, тоді ми з тобою з'їмо пиріжок. Ой, який
Ні, такого я витримати не міг. Як же це… Баба передала пиріжок для мене, а вони…
І я наважися:
– Тату, віддай пиріжок.
– Отепер – на, – задоволено мовив батько, підступив до припічка й подав мені пиріжок.
Я вхопив його чомусь обома руками, не дивлячись ка батька, було, мабуть, соромно за свою слабкість, і таки не втримався, знову заплакав, сховавшись за комин.
Не пам'ятаю, як і коли я того пиріжка з'їв, та відтоді перестав називати батька Іваном, говорив «тату». Але продовжував казати йому «ти». «Ти, тату». І він не заперечував. Мабуть, тому, що ми були з ним великі друзі.
Батько часто брав мене з собою, коли йшов у якійсь справі до баби, в крамницю чи сільраду. Особливо мені цікаво було ходити з ним у крамницю та сільраду, де завжди товклося багато чоловіків, обговорювалися всі події в селі, точилися цікаві розмови на різні теми, в яких брав участь батько. Незважаючи на те, що він у мене був тоді молодий, всі його чомусь називали шанобливо – Іван Васильович.
Я спитав у нього: чому, адже ти, мовляв, не вчитель. Я чув, що у нас тільки вчителів називали на ім'я та по батькові.
Усміхнувшись, батько стенув плечима:
– Сам не знаю. Може, за те, що помагаю всім. Кому словом, кому ділом.
Справді, мій батько був добрим. Він ніколи ні в чому не відмовляв мені, коли я просив. Не відмовляв сусідам, людям із іншого кутка, коли звертались до нього з якимось проханням. Часто писав листи неграмотним жінкам до своїх рідних у якісь далекі міста, взимку виплітав комусь солом'яну коробку для збіжжя, стругав дерев'яні ложки, плів ятері на в'юнів, яких і сам часто ловив у болоті, ремонтував чоботи. І ні з кого не брав плати за пе, казав: «Колись віддасте».
Це – зимою. А навесні він ремонтував людям тини, латав солом'яні покрівлі на хатах і повітках, копав канави. Бувало, що робив це і в неділю, за Що мати дорікала йому:
– Гріх робити в неділю.
На це батько їй відказував:
– Зробити людям добро – ніколи не гріх.
Усе, що батько вмів робити, – показував мені. Саджав біля себе й казав: «Дивись!» Не говорив – учись, щоб умів. А просто – «дивись».
І я дивився. І все запам'ятовував. Що і як. Як сукати дратву, як просмолити її й заправити в неї волосінь із свинячої щетини, щоб зручніше простромлювати у проколоту шилом дірочку в чоботі, латаючи його. Як і з якого дерева вистругати зубок у граблі, як заплішити ручку молотка чи сокири. Запам'ятовував і думав: це ж як багато треба знати, щоб зробити щось для себе. Звідки ж батько все знає?
Запитав якось його. Батько всміхався у відповідь:
– А від свого батька, від діда твого. Ось так,
– Виходить, усі так вчаться, від батьків своїх? – допитувався я.
– Так, – підтвердив батько. – І в людей так, і в звірів, і в птахів.
У нас завжди відбувались цікаві розмови з батьком, я щоразу залишався задоволеним, бо довідувався від нього багато нового, досі невідомого.
Та яким великим було моє здивування, коли на одне моє запитання батько винувато відповів:
– Не знаю, сину.
…До того як у нашому селі став колгосп, у нас була сірої масті кобила, яку ми так і називали – Сіра, віз і п'ятеро овець. Більше нічого не мали. Хіба ще з десяток курей, котрі ночували в сінях на драбині. Бідно ми жили, хоч батько ніколи не журився з цього, казав:
– Нехай бідно, зате весело.
І справді, у нас завжди було весело. Мати щоранку вставала раніше від нас із батьком, випускала надвір курей, гомонячи щось до них, давала їсти вівцям і потім, вернувшись у хату, гукала нам від порога:
– Ану, соньки, годі спати, пора Сіру годувати!
Не знаю, чому так було, але порав кобилу сам батько, матері не доручав. Мабуть, вважав, що порати коней – не жіноче діло.
Почувши таку материну примовку, батько вдавав здивованого.
– Хіба вже ранок? А ми ж тільки на один бік спали, тепер на другий збираємось.
Тоді мати брала в кутку біля печі віника й похвалялася:
– Ось я вас зараз посплю на обидва боки!
Ми з батьком, сміючись, схоплювались, хутенько вдягались і йшли порати нашу Сіру. Батько клав їй у жолоб запашного сіна, кобила зі смаком їла, а він починав чистити її скребницею. Робив це повагом, ніжно.
Дуже любив батько нашу Сіру. Розповів колись мені, що виростив її з лошати. Коли вони одружилися з матір'ю, дід пообіцяв подарувати їм на хазяйство лоша від своєї жеребної кобили. Кобила народила лошичку, дід потримав її, поки підросла, і віддав. Чотири роки водився з нею батько, поки вона стала лошицею, потім сама народила лошачка. Через рік батько продав його й придбав дерев'яного воза, став сравжнім господарем. Я пам'ятаю, як ми їздили Сірою в поле, на жнива, у Стару Оржицю, в гості до того дядька Степана, що подарував нам портрет Тараса Шевченка.
Любив нашу Сіру і я. Пригощав її віхтиками сіна, хлібом, буряками. Вона охоче брала все з моїх рук, їла, прядучи вухами. А коли батько водив її до колодязя напувати і я забирався на неї верхи, щоб прокататися, вона сприймала це як належне.
І ось – колгосп. Скільки було зборів по кутках, які тривали мало не до ранку, скільки суперечок, крику жіночого та плачу – навіщо він нам здався, колгосп, не хочемо, не підемо! Але уповноважені з району наполягали, переконували, твердили своє: треба, колгосп – це ваше щастя, заможне життя. Батько з матір'ю завжди брали мене з собою на такі збори, бо боявся один бути дома, і я все те чув, бачив. Бувало, що витримував збори до кінця, а іноді й засинав, сидячи в матері на руках, і додому мене приносили сонного.