Голодна весна
Шрифт:
Але недовго. Десь тижнів через два по тому його викликали в район, у міліцію, немов для уточнення чогось там по кражі, і додому він того дня не вернувся. Не прийшов і другого й третього.
Батька заарештували.
Невдовзі відбувся суд, який визнав, що то батько сам украв сливки й сир і продав їх з метою наживи. І засудили його на п'ять років позбавлення волі.
Це було страшною несправедливістю. Ніхто в селі не вірив, що таке міг зробити мій батько.
Мати брала мене з собою, й ми ходили у сільраду, в міліцію й суд, плачучи
Та на нас ніхто не зважав, не хотів слухати.
Сепаратор від нас забрали одразу ж після арешту батька й приймальний пункт закрили.
Першу звістку про себе батько подав нам перед Новим роком, прислав коротенького листа, в якому повідомив, що перебуває в колонії за Прилуками, працює в столярній майстерні. У нього все добре, все гаразд, просив нас не журитися за ним, а берегтися, не жаліти нічого для себе. Окремо матері наказував берегти мене, а мені – слухати матері й гарно вчитися у школі.
Після того ми стали одержувати від батька листи регулярно, раз на місяць. Так же своєчасно відписували і йому. Сповіщали про себе, про новини в селі. Не писали тільки, що бідуємо дуже від голоду. Знали – йому й так там нелегко, навіщо зайві переживання. А в останньому листі написали: як тільки розтане сніг і підсохне дорога, обов'язково прийдемо його провідати. Адже до Прилук від нашого села – тридцять п'ять кілометрів, скільки там тієї ходьби.
Бідний, бідний мій батько! Я, малий, не міг собі уявити, як йому було тяжко відбувати безневинно покарання в колонії.
З великим нетерпінням я чекав сонячних днів, аби скоріше висохла дорога до Прилук. Як я хотів швидше побачити батька. В розлуці любив його ще палкіше – всім серцем і душею.
…За вікнами нашої хати чорніла пізня весняна ніч. Тихо спала біля мене на печі стомлена мати, уже давно затих під піччю цвіркун, а я лежав з розплющеними очима в хатній темряві і згадував, згадував батька. Згадував усе до дрібниць. Як він ходить, як говорить. Подумки розмовляв з ним. Розказував йому про наше з матір'ю гіркіше від рижієвої макухи життя. І думав-уявляв, як йому спиться в неволі, на твердому казенному ліжку.
Розділ третій. ДЯДЕЧКО АПОЛЛІНАРІЙ
Ми жили неподалік від сільської крамниці, до якої, казав батько, можна було палицею докинути. Біля неї, за давньою традицією, в будні щовечора, а в неділю і вдень збиралися на посиденьки дядьки. Курили цигарки-самокрутки й говорили на різні теми, обговорювали сільські новини, згадували минуле, цікаві історії зі свого життя.
Біля крамниці гуляли й ми, хлопчаки, борюкалися біля неї на вигоні, бігали, галасували, а набігавшись, сідали біля дядьків і слухали їхні розмови, набирались мудрості. Дядьки нерідко засиджувались гай-гай, як довго. І ми з ними, аж поки вони не проганяли нас по домівках, пора, мовляв, спати.
Я біля крамниці виріс, бував біля неї щодня безліч разів, а коли став школярем, то обов'язково
І щоразу, проходячи повз крамницю, я бачив у розчинені двері за прилавком продавця, дядечка Аполлінарія. Він був продавцем, скільки я себе й пам'ятав..
– Здрастуйте, дядечку Аполлінарію! – гукав я йому, коли в крамниці не було покупців, на що він привітно махав мені рукою, здоров, мовляв, здоров.
Був Аполлінарій сином дяка, якого разом з попом кудись забрали, коли закрили церкву в селі, його ж залишили, бо ніби він з батьком не мирився і наперекір йому вступив у комсомол. Так мені розказав якось мій батько.
Називав я Аполлінарія «дядечком» тому, що був він невеличкий на зріст, худорлявий, з ніжним дівочим обличчям і проти солідних сільських чоловіків виглядав надто молодо, не дядьком, а таки справді дядечком.
Була й ще одна причина, яка дозволяла мені називати так Аполлінарія – він ходив до нас на співку хору, залишався на читку книжок і, коли батько втомлювався читати, – підміняв його.
Іноді він приходив на співку із скрипкою, грав, а всі у хаті слухали. Грав Аполлінарій гарно, відкинувши кучеряву голову трохи назад і заплющивши очі.
Я дуже любив слухати, як він грає. Майже завжди, приходячи до нас, Аполлінарій гукав мене з печі і пригощав цукерками. А потім заходжувався зі мною бавитися. Брав на руки, підкидав угору або починав лоскотати. Я сміявся, виривався від нього й просився: «Дядечку Аполлінарій, ну годі!»
Так і звик «дядечку», так і продовжував називати.
Аполлінарій, казав батько, десь учився, а потім вернувся в село й став торгувати в крамниці. Ходив завжди акуратно одягнутий, носив краватку, як учителі, дружив з учителями. Відтоді, як забрали його батька, жив сам.
Мені ніколи не доводилось бути в дяковій хаті, але був батько й казав, що в ній є окрема кімната, повна книжок. Це ж він і брав у Аполлінарія цікаві книжки для читання. Дякову хату було видно через городи від нашої, вона стояла на пагорбі неподалік церкви та школи і вигляд мала набагато кращий, ніж у нас: великі, світлі вікна зі ставнями, вкрита новою соломою, з цегляним димарем. Наша ж стара, похилена, з невеличкими підсліпуватими вікнами на чотири шибки, з порослою зеленим мохом покрівлею, плетеним димарем і перекошеними скрипучими дверима в сіни.
Відтоді, як у селі організувався колгосп, вечорниць у нашій хаті майже не стало, припинилися співки, перестав ходити й Аполлінарій. Було не до веселощів. Але особисто у мене дружні стосунки з Аполлінарієм не припинилися. Коли я гуляв з хлопцями біля крамниці, він частенько закликав мене до себе, питав, як я живу, як мої справи, і обов'язково чимось пригощав, давав чи то пряник, чи кілька цукерок. Я дякував і біг із крамниці радий. Як же, мене пригостив сам дядечко Аполлінарій, його увага для мене була дорогою.