Голодна весна
Шрифт:
– У вас що, душі немає? – питала вона голову. – Невже ви цього не розумієте?
– А я кажу – знайдеться твоя сестра, ніде вона не дінеться! – кричав на неї голова. – Бери сапу і зараз же йди на буряки! Чула? Щоб я вдруге до тебе не приїздив, бо гірше буде!
– Гірше вже не буде, як є! – відрізала йому Параска. – І що хочете робіть, а на буряки не піду, поки не знайду дівчини!
– Н-н-у-у, д-див-ви-ся! – процідив гнівно крізь зуби голова. – Щоб не пожаліла! – смикнув коня за віжки й поїхав, мабуть, далі виганяти жінок на буряки. Бо, казала мати, все менше й
Всю Паращину суперечку з головою я чув із-за нашої повітки над дорогою, якраз навпроти хати Кулиновичів. Тільки зібрався було йти до Параски довідатися, чи піде вона шукати Гальку в Турівку, аж гульк – голова натягнув віжки коневі навпроти їхнього двору й кличе Параску. Я й сховався за рогом повітки.
А чого шукати Гальку в Турівці? І чого її шукати взагалі? Бо пропала Галька. Як ото ми зайшли з нею до моєї баби й вона побачила, що помер дід і я почав плакати, підступила до мене й шепнула на вухо: «Ти залишайся, а я піду». І як пішла – немов у воду канула Я залишився того вечора в баби. І мати туди прийшла прямо з буряків смерком уже. Відбували над дідом всеношну. Якась стара жінка читала псалтир, а баби та жінки сиділи хто де цілу ніч і вели між собою балачку про всякі свої біди та незгоди.
Майже цілу ніч не спала й Параска, побиваючись за Галькою, бо не прийшла Галька додому ночувати. Допізна прошукала її по всіх усюдах, думала, може, захворіла раптом чи десь заснула голодна. Не знайшла. Приходила й до мене (у баби), питала, може, казала мені Галька, куди піде. Ні, не говорила, я нічого не знав.
Не прийшла Галька додому й другого дня, коли хоронили мого діда. Параска прошукала її цілий день.
Вишукав після похорону Гальку і я по всіх бур'янах і кущах на кутку, заглядав у порожні ями та погреби, а раптом упала туди ненароком і не вилізе.
Не знайшов.
З повними очима сліз прийшла до нас пізно ввечері Параска.
– Що ж мені робити? Де її шукати? – забідкалась.
– А може, пішла до Катрі в Турівку? – відказала їй мати, помовчавши. – Ото збрело в голову – й подалася. Що їй!
– Думала я, – втомлено зітхнула Параска. – Тільки одразу ж і засумнівалася. Не дуже Катря родичається з нами, а Гальки вона змалку не любить за хлоп'яцтво. І Галька це знає. Навряд чи пішла б вона до Катрі.
Катря – старша Паращина й Гальчина сестра, вийшла заміж за якогось пихатого удівця в Турівку, і він одразу ж, заборонив їй родичатися зі своїми. Навіть на похорон батька й матері не пустив.
Порадилися Параска з матір'ю та й вирішили: треба таки сходити Парасці до Катрі. А раптом Галька там? Бо де ж їй іще бути?
Ото й зібралася Параска раненько другого дня в Турівку, а натрапила на голову.
Як тільки голова поїхав від неї, я вийшов на дорогу, махнув Парасці рукою, запропонував:
– Може, удвох сходимо?
– Ні, ні, – заперечила Параска. – Ти хворий, а як що в дорозі трапиться? Краще пошукай дома. Походи
Параска перехрестилася в дорогу й подалась на Турівку.
Пішов і я шукати Гальку. Пішов Темнорядівкою на Окіп з наміром зайти до Івана Крупки й пошукати з ним на їхньому кутку, адже він його краще знає.
І мати, як ішла в поле, і бригадир Петро Басанський, що зустрівся мені на Темнорядівці на своїй сухоребрій кобилі, з якої він, здавалось, і не вставав, порадили шукати Гальку по ямах і погребах, по старих колодязях, куди вона могла необачно впасти. Більше їй нікуди було подітися, не така вона дівчина, щоб потрапити в якусь іншу халепу.
Темнорядівка – найглухіша вулиця в селі, з одним рядом хат від поля (від чого, мабуть, і назва) – була майже безлюдною. Поки пройшов її, зустрів лише одну бабу з відром води, несла від колодязя, опираючись на ціпочок. Двори й городи позаростали бур'яном, хати дивилися на дорогу вибитими вікнами. В одних люди повмирали, з інших виїхали кудись. Аж моторошно стало. На Окопі хат густіше, і то там, то там хтось з'явиться на подвір'ї. Не в кожному, але траплялися люди, й мені відлягло трохи на душі.
Ось і Иванова хата. Така ж старенька, як і в нас, під солому, з обвислою від дощів стріхою, з такими ж маленькими віконцями, заскленими битими-перебитими шибками, з таким же, як і в нас, виплетеним з лози димарем. Замість тину від вулиці кілька жердин на стовпцях, прикручених дротом, за хатою куценький, перекособочений хлівець. І все.
Іван якраз ремонтував граблі на подвір'ї, вставляв у валок нові дерев'яні зуби й, загледівши мене, радо здивувався:
– О-о, яким вітром тебе занесло?
Бачилися ми з ним давненько, і я теж зрадів зустрічі з Іваном. Хлопець він був компанійський і чесний у своїх учинках. Як тоді з Антоном учинив. І слова, свого дотримав – не ходив більше до Дроботів.
Я одразу ж розповів йому про Гальку, й Івана це дуже схвилювало.
– Де ж вона могла подітися? – насупив по дорослому густі, кущисті брови. – Ді-і-ла-а! Що ж, ходімо пошукаємо, нехай граблі підождуть. – І поставив їх під стіною хати.
Іван справді знав на своєму Окопі всі закутки, глинища, ями й старі колодязі, але де ми з ним не ходили, куди не заглядали – Гальки, звичайно, ніде не знайшли. Ми не шукали її мовчки, нарочито голосно розмовляли між собою, а над колодязями, ямами й погребами просто гукали: «Га-алько-о!»
Дарма.
Так у пошуках дійшли до крайньої від греблі хати У вербах, мимо якої не так давно ми проходили з Галькою і з якої чувся плач за померлим.
Ось тут лишилась одна тітка Наталка Рискалів -сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей – сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей. Всі померли. Залишилась одна. Від горя з глузду з їхала. Щодня стоїть годинами на воротях, жде дітей із школи. А як надворі стемніє, всю ніч у хаті голосить. Аж волосся на голові дибки стає від її голосіння. О, та он і вона з двору до воріт іде. Нас побачила, мабуть, казатиме щось.