Голодна воля

Мирний Панас

–  Я тут живу…-здержуючи сам себе, одказав Василь…- Вона моя родичка.

–  Близька?-спитався, усміхаючись, слідователь.

–  Про те мені знати, - понуро одмовив Василь, бликнувши гострими очима.

Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув услід їм.

–  Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, - умовляла Оришка. Ліотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.

Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували

її.

–  Я сама не знаю, що зо мною, - -усміхаючись крізь сльози, хвалилась веселенька Мотря, - і хочу здержатись, та не зможу.

Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.

–  Хто там?
– спитала Оришка.

–  Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, - гукнув дворник Свирид і мерщій побіг далі.

–  Якого там гаспида ще?
– сердито спитався Василь іі вийшов з хати.

–  Та всім іти?
– навздогінці крикнула до Свирида Оришка.

–  Усім… усім.

Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, - одну несли на руках, другу вели за руки.

–  Становіться всі вряд! Ближче одно до одного, - гукнув на їх справник. На москалів махнув рукою офіцер і ті зразу подались назад, стали в стороні.

–  Чи всі тут?
– знову гукнув справник, коли сяк-так розмістилися люди.

–  Усі, - хтось обізвавсь.

–  Чого ви бунтуєте?
– гукнув він грізно. Передня лава схилила, кланяючись, голови і глухо прогула:

–  Ми не бунтуємо.

–  Мовчать!
– крикнув на все горло справник.
– Бачите ото, - і він вказав на москалів.- Махну рукою - ні один з місця не встане!

Усі мов поніміли.

–  Слушать!

І справник вийняв папір з кишені і почав читати. То була воля через два роки, дворовим - на всі чо-.тири сторони, задворовим з землею.

–  Хоч на оброк, хоч на викуп іди, - додав панич і повів широку річ, що для кріпаків краще. Жалкував, що дворові без землі одходять, обіцяв пособити горю, не забути щирого за його вірну службу.

Усі мовчки слухали, один Иосипенко, стоячи уперед, раз по раз кланявся.

–  Чули?
– гукнув справник.

–  Чули.

–  Ідіть же, робіть, як і робили, служіть, як і служили. Та не бунтувать мені, а то всіх у тюрму запру.

Кріпаки почали розходитись. Спершу нехотя, один по одному одходили, похнюпившись, далі чоловіка по три-чотири. Почулась тиха розмова:-

Як се так з землею? Це значить - землю дай - та й сиди на тій землі і знову роби на пана. Щось воно та не то. Хіба се воля, що воно за воля? Он дворовим - воля, а нам це казна-що. Дурять, дурять…

Пани стояли, поки розійшлись кріпаки; вони щось шептались.

–  Одначе, треба ж щось робить!
– сказав стряп-чий слідователеві.

–  Та що ж? Сторожа посадить на казенні хліба, може, він там прийде у себе. Видно, напуск напустив на себе.

–  Привести сторожа!-гукнув справник. Через кілька часу кривого Хомку вели до панів. Він аж зблід, тіпався, ще дужче шкандиляв.

Офіцер гукнув на фельдфебеля. Той вислав пару москалів і, ставши один вперед, другий позад - повели вони Хомку шляхом на місто. Ніхто того не примічав, ніхто не бачив, як Хомка, вийшовши на гору і глянувши на Горішок-став, замахав руками, заплакав.

–  Ну-ну, іди, - сказав йому один москаль. І Хомка пішов, ридаючи. Його глухий плач чули одні тілько німі скелі та ховали глибокі яри гір. Увечері кухарка Оришка, даючи вечерю Василеві і Мотрі, зітхнувши промовила:

–  Не йде ж Хомка вечеряти. І нащо його, бідного, взяли?

–  Куди?
– спитала Мотря.

–  Та в город же,

Мотря болісне глянула на Василя, той тілько важко зітхнув.

Настала ніч і всіх обняла своїм мороком, своїм покоєм. Горішок наче вимер, і собака нігде не гавкала, не тілько чоловічого голосу не чутно. Світло тілько й блищить ще у Лейби в шинку. Недалеко до півночі з його вийшло два чоловіки і то спотикаючись, то хиляючись один на одного, вони простували на гору. То був коваль Денис та воловик Федір.

–  Стій!
– гукнув коваль, хитнувшись назад так, що трохи головою землі не достав.

–  А що ще буде?
– мотаючи головою, спитав воловик.

–  Глянь на небо.
– А що там, на тім небі?

–  Зор стільки, що й з-під мого міха не вилітає стільки іскор. Та танцюють як! Іч…

Воловик щось муркнув про себе, хитнувшись на всі боки.

–  От, ще зорі станеш лічити. Ходімо.

–  Та ні, постой, - сказав коваль.-Адже там бог?

–  А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?

–  Гм… Там же?
– одно допитувався коваль:- І звідтіля він усе бачить… Усе чує. І собака здох, і слава богу, що здох. Так і треба. Коли ти собака - то й здихай. А за що, скажи ж ти мені, не по коневі б'ють, а по оглоблях?

–  Ат, кажи!

–  Та ні, ти стій і скажи мені. За що по оглоблях б'ють, а не по коневі?

–  Де той у гаспида кінь узявся? І які оглоблі стирчать перед твоїми очима?

–  Кінь?… Оглоблі?-узявшись у боки, каже коваль.-А Хомка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Воловик мовчав.