Голодна воля

Мирний Панас

Батько неласково прийняв сина за одяг.

–  Що то у тебе за таке манаття? Хрестяне побачать - сміятись будуть.

–  Тепер, - одказує, - в столиці така мода.

–  Мода?.. гм! А що ж ще у вашій столиці?

–  Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воляї

–  Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.

–  А от незабаром повірите.

–  Не повірю! І слухати не хочу!-кричить старий.- У мене сто канчуків тому,

хто з кріпаків сміє казати про волю.

–  Ну, то ви вже дуже…- почав син.

–  А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться - та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, - і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.

Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах - знайомитись.

Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!

–  Ні, воно-таки, мабуть, щось та є!
– казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло - не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.

–  Що таке привіз козак?

–  А бог його знає.

На другий день чують: у сусідньому селі в церкві волю читали.

–  Що ж це гларавчанам дали волю, а нам і ні?- загукали горішани, - Як же се так?

–  Ходімо до пана. Спитаємо, чому се він волі не читав, - раяли одні.

–  Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у горницях. Він повинен знать. Пошлімо кого стороною запитать.

–  Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали - цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати?
– кричать сміливіші.

–  Ходімо прямо до пана, - каже Василь.-Хай дає царську волю. Де він її дів?

Загули горішани. І дворові, і задворові. Зібралося у двір народу. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлебнув. Других воля захмелила. Поза спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б'ється.

–  Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! Всі ходімо!
– гука він.

–  А що, як брехня?
– обізвалося декілька голосів. На їх всі накинулись:

–  Так ви поза спиною других ховатись? Чужими руками жар загрібати? Митці. Беріть їх та вперед!

Марш до пана.

І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.

–  Ви чого?
– пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.

–  К бісовій матерії Ми до пана!
– накинулись на його передні.

–  Барін почеває!.

–  Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю!
–

гукають зсередини.

Передні лізуть. Дворецький не пуска.

–  Та чого ви дивитесь на його - у мордуі - кричать п'яніші.

Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.

–  Ходімо, - каже Василь.

–  Де ми там помістимось? Ідіть хто-небудь від усієї громади. Ми тут вас пождемо.

–  Викликай пана. Чого він там сидить? Хай виходе. Громада його зове.

Знову почали раятись. П'яні лізли уперед.

–  Не пускають нас - ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Нічиїми, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.

Василь здержував п'яних.

–  Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п'ять-десять.

–  Ти йди, Василю! Ти смілий.

–  Я піду. А ще хто?

–  І я! І я!
– чуються з купи викрики.

–  Всі не помістимося. Хай чоловік п'ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.

Аж ось чуть - тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.

–  Ось вона! ось!
– гука до громади.- Воля, братця!

–  А що ж пан? Віддав? не противився?

–  Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.

–  Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.

–  То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.

–  Воля!
– кричить Василь, - воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.

–  Ходімо! Ходімо!

І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.

–  До церкви, до церкви! Воля прийшла! У церкву навалило стілько - пальця просунути яігде - і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.

Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.

–  А що, от і діждали волі, - казав вія.- От і розв'язались нам руки.

–  А ти знаєш, що з паном?

–  Ні. А шп?

–  Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати - ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.

–  Значить, грець ударив!
– одгадав старечий чоловік.