Голова Дракона
Шрифт:
Циліндри, з поплавками обабіч, опустили на воду. Том і Робі заходилися припасовувати їх на спини тварин.
Із загадковою амуніцією дельфіни стали незграбними, схожими на доісторичних ящерів.
На них був смертоносний вантаж, і ставало моторошно навіть від думки, що одного такого сірого «циліндра» досить, щоб зітерти з лиця землі той чи інший порт з усіма кораблями в гавані.
Таке готують варвари! Я з огидою згадав фургон, у якому нас везли по острову, й напис на його борту.
Ще тоді, вночі, над океанарієм, почувши
— Чанг! У паліїв, звісно, ні сорому, ні совісті, але ж ви, людинориби, що супроводжуєте дельфінів, — невже ви не розумієте, яку згубу несете?!
— Чи розуміємо? — перепитав він і, сумно зітхнувши, відповів: — Лише дехто з нас, кому експериментатори не встигли порушити психіки, усвідомлює, в яку авантюру нас утягли. Решта ж… Ти слушно сказав: людинориби. Хоч це образливо і боляче. Так, гомоаквактікус позбавлена всього людського, перетворена на слухняне знаряддя інших.
Коли пролунав наказ шикуватися, дельфіни й людинориби підпливли ближче, утворивши на воді півколо.
— То як, операцію «Клімат»: печера—море, море—печера почнемо? — запитав хтось у гучномовець.
— Дозволяю! — прохрипіло у відповідь.
— Кіагуаем! — пронизало тишу над басейном.
Перекидаючись через голову — тварина лишається твариною, — з печери вибігла мавпа. Макака Чао, — майнув здогад.
— Кіагуаем!! — знову пролунав наказ.
Чао скочила на гранітну приступку, лапами схопилася за виступ скелі і, метляючи хвостом, полізла вгору, до щита з пультом управління шлюзами.
— Кіагуаем!
Ми бачили, як важіль, на який вона натисла, подався вперед. Електронно-мавпяча система спрацювала — вода, а заодно людинориби й дельфіни, гунула вниз, ніби провалившись у безодню.
— Браво! Бравіссімо, Чао! — почулося заохотливе, і на підлогу впало гроно бананів.
З карколомної висоти мавпа скочила, схопила фрукти і просто з лушпинням заходилася ковтати.
— Голодна, — зауважив голос, який щойно хвалив макаку. — А коли голодна, то й слухняна. Браво, браво, Чао!
— Тут, крім підводного атомного полігона, ще й цирк, — гірко пожартував Кім Михайлович.
Вода, випущена через шлюзи, стікала в басейни, розміщені нижче. Вона заливала порожисту скелю, і в середині її утворювалось озеро, яке, в свою чергу, з'єднувалося з океанарієм. Звідти тунель вів на зовнішній бік скелі. І, коли вода в океанарії піднімалася, можна було проникнути в океан.
Про все це мені розповів Чанг, а потім ми й самі переконалися у правдивості його слів.
Операція «Клімат» почалася — живі торпеди, перепливаючи з басейну в басейн, вийшли на військове навчання в океан.
— До повернення бойової групи, — почулося з гучномовців, — басейн і кабіни наповнити водою!
— Слухаюсь, сер! — відповів хриплоголосий.
— Ну от і дійте!
Але закінчення дельфінячих маневрів ми не діждалися. Було не до них.
ЗНИЗУ
Зойкнула мавпа, завили сирени. Обслуга басейну квапливо ховалася в ніші.
А трапилось ось що. Альфред, висунувши голову з печери, щоб краще роздивитися щит із пультом управління та маніпуляції біля нього макаки, ногою зачепив камінь. Той зірвався зі скелі, покотився вниз. На своєму шляху він збив із ніг Чао. Вона випустила важіль, який тримала, І в кабіни та басейн гунула вода.
— Рятуйтесь! Рятуйтеся, хто може! — пролунав знайомий голос містера Бетлера. — В печері росіяни.
Почувши це, обслуга пустилася навтіки. А сирени вили й вили.
Макака скакала на одній нозі, схопившись передніми за перебиту.
Потоки води наростали і, могло статися, що, наповнивши басейн ущерть, затоплять печеру.
Раптом сирени змовкли, а Бетлер наказав:
— Чао, кіагуаем!
— Кіагуаем!! — несамовито закричав він, зрозумівши, мабуть, що макаку ніяка сила не зможе зрушити з місця.
Але мавпа, пересилюючи біль, усе ж полізла вгору. Останнє, що ми бачили: її лапу на важелі та ще водоспад, який притихав і меншав.
— Браво! — похвалив чотириногого оператора містер Бетлер. — Нехай так і цідиться. Операцію «Клімат» зривати не можна, і, поки наші доблесні камікадзе вернуться з океану, басейн поступово наповниться. А тепер…
Він щось сказав тим, хто був у ніші, і вони — почувся тупіт ніг — почали вибігати з укриття.
— Ну й військо! — засміявся Кім Михайлович. — Справжні тобі пацюки. Ходімо, хлопці,— рушив він.
Тут ставало небезпечно. Якщо вже містер Бетлер сполошився, піднявши всіх по тривозі, вони, чого доброго, доберуться й до нас. Отже, мерщій звідси.
— Руська Іваня, ти карош. Виходіль! — прогугнявив Бетлер у порожняву печери. — Ми тібя любіть очінь… будем піть чай. Ха-ха-ха!!
— Пий, дурню, сам! — кинув я.
Залишивши кам'яне гніздо, ми тим же проходом, що привів нас сюди, поспішили на вершину.
Після світла од прожекторів, яке яскравіло над басейном, темрява здалася ще густішою. Виття сирен заповнило печеру, її кам'яні кармани, і вони, вібруючи гронами гольчатих сталактитів, гули оглушливо й дратівливо.
Від неугавної звукової навали боліла голова. Ми один одного зовсім не чули. А тому, щоб не загубитися, тримались за руки. Так і йшли, пробираючись у темному лабіринті.
Печери — не місце для прогулянок. Хто бував у них, знає, які оманливі й підступні їхні ходи. Здається, ствол наскрізний і єдиний. Та поступово з'ясовується: він — лише один із багатьох. Яка його довжина, куди він веде, не збагнути.
Десь ліворуч, за хаосом скель, кліпнуло світло. Вогненна квітка зробилася більшою, повнішою, ніби то справді була троянда, яка поволі розпукає. Одна з її «пелюсток» упала й сюди, в тісне закуття, де ми стояли.