Голова Дракона
Шрифт:
Мені боляче — я зачіпаюсь за гілку, зчухрую плече, руку. Де я? Що зі мною? Біль повертає з марення в реальний світ.
«Чорт забирай, та що ж таке?!»— дивуюсь.
Із в'язкою надертої фінкою кори (вона піде хлопцям на одяг), з ворсистою травою й жмутком якогось пруття — навіщо воно?! — біжу, мов од переслідування, хащами заворожливого лісу.
Досить, стій! І, напружуючи сили, відігнавши геть надокучливе марення, круто повертаю назад, по залишених на землі слідах намагаюся віднайти стежку й не заблудитися.
На прим'ятій траві та на лапатій папороті рубінові краплини — моя кров.
ПЕРСОНАЛЬНІ
— Ну, ти ж і біг, ніби за тобою гналася зграя вовків, — уже вкотре те саме розповідав Альфред. — Закривавлений, з розпатланим, як жмут трави, чубом, вигулькнув із лісу й, кинувши на галявину в'язку, впав.
— Знаю, знаю, Зайцю, годі! — перебив я Альфреда, щоправда, до пуття нічого не знаючи.
Так, я отямився в лісі від мари і вчасно, мабуть, повернув назад — інакше б джунглі засмоктали, не відпустили. А далі… Що ж було далі? Хоч убийте, не пам'ятаю. Повний провал пам'яті.
Причину своєї незвичайної поведінки, сп'яніння, запаморочливості я зрозумів набагато пізніше. Відомий «травник», спеціаліст із тропічної фауни й флори, професор Авраам Бовток (з його сином, фотокореспондентом Тарасом Бовтком, який мене й познайомив із батьком, я зустрівся на прес-конференції, влаштованій на честь нашого повернення, в австралійському місті Сіднеї) запевняв, що все те зі мною було наслідком наркотичної дії ефірних випарів деяких мало вивчених порід дерев.
— Можливо, навіть азіатського гумового дерева — Fians elastica або деревця з сімейства анонових — Annonaceae, — додав він. — Та що там казати, мій юний друже! — піднесено вигукнув старший Бовток. — Світ для нас поки що — загадка. Тарасик он не дасть збрехати, як його татко теж одного разу мало не загинув, задихнувшись і знепритомнівши в заростях тутешньої Carcinia. [27]
27
Carcinia Ost — індійське дерево з сімейства звіробійних Cuttiferae. Гумігут — камедь, що з нього тече, насамперед спричиняє — набагато сильніший, ніж касторове масло або наш жостір проносний! — розлад у шлунку. Можливо, професор мав на увазі анчар, інакше — упас, малайське дерево з сімейства тутових — Moraceae, сік якого справді сильна отрута, що паралізує дихання (прим. автора).
Повторюю: про все те я довідався значно пізніше. А зараз ми не могли збагнути, що ж таки зі мною трапилося.
Я докладно розповів про свій вояж у ліс, про раптове запаморочення й дивне видиво — сон наяву.
Вислухавши ту казку «тисячі й однієї ночі», як сказав Заєць, друзі почали висувати різноманітні припущення. Той же Альфред заявив, що я, мовляв, злякався анаконди або якоїсь іншої змії.
— У твоїх очах, да Гама, був переляк і відчай, — торочив він. — Навіть тоді, коли ти прокинувся, тебе не залишала паніка й страх.
— О дон ті, товаришу, — тихо посміхнувся в'єтнамець. — Пропасниця — владарка джунглів. Чанг знає…
— Шарман! — сказала Лота, приклавши до моєї пораненої руки прохолодне й пекуче зілля.
— Оце такий «шарман»? — кривлячись від болю, насмішкувато глянув на неї я.
— Терпи, Васка-Кваска, — лагідно мовила
Чао (що то значить звірина!), угледівши кров, що проступала крізь трав'яну пов'язку, заверещала, скакаючи, мов навіжена. Вона або злякалася, або ж у такий спосіб «висловлювала» своє співчуття. Плигаючи довкруг мене, збивала куряву. Її лапи безперестанку мелькали в мене перед очима.
— Забери мерщій цю тварюку! — роздратовано кинув я. — Мені й без неї гірко. Тіло ніби у вогні.
— Васка-Кваска, бідолашна… — хитнула головою Лота, й чорні, хвилясті коси, як водоспад, розсипалися по худеньких плечах.
«Ех, Лоліто-Лото, — тяжко зітхнув я. — Правда твоя, що да Гама уже не колишній шибайголова Васько, а Кваско. Ква-ква! — як жаба, розквакався від болю. Ганьба! Ну, що ж, пройде!» — заспокоїв сам себе.
Заєць насупив брови: його, бач, образило те, що я назвав мавпу тварюкою. А як, скажіть, її ще звати, коли вона плигає межи очі! Дивна у вас, товаришу Заєць, любов! Ви що — удочерили макаку? Його я просто не розумів.
Кім Михайлович мовчав. Коли він мовчить, значить, сердиться. І було чого гніватись! Я не послухав поради, самовільно подався далеко в джунглі. А тепер (мало нам нещасть!) каліцтвом своїм завдав усім клопоту. Правда, мій добре загартований організм переміг, хоч від болю кілька разів я таки непритомнів.
Але зілля, яким мене лікувала дбайлива чаклунка Лота, зробило своє: рани загоїлися, і я невдовзі зовсім одужав.
До Яо-Ватономбі ми так і не пробралися, отаборившись у лісі, далеко від бухти Врятованої Мавпи.
Після спроби обігнути острів із заходу зробили привал на узліссі отих згубних тропічних нетрів.
Ніч і день і ще ніч, поки я не окріп, нікуди не йшли.
Спали на землі, покотом, намостивши під боки сушняку й трави. На третій день уранці, коли з сусідніх хащ пролунали різноголосі крики папуг, а небо над океаном зарожевіло, Кім Михайлович гукнув:
— Вставайте, соні! Вставайте!! Час великих звершень настав.
Ми взяли вбогі пожитки — жбани з прісною водою, трохи налущеної копри, я — надерту в лісі кору (про неї розповім пізніше), і, поки не настала спека, рушили в дорогу.
Цього разу нам пощастило: серед мангрових заростей Заєць угледів вузький піщаний острівець. Немов стріла, кинута тубільним мисливцем, глибоко вп'явся у зелене тіло джунглів.
Довкола нього кущилася непролазна глухомань, а острівець далі й далі вів у хащі.
Потім мангри, всевладні чагарі острівного узбережжя, кінчились і почалися справжні джунглі. Проте — і в джунглях, бач, є просіки. Можливо, то сліди, залишені від пожеж, колишнє згарище або ж тутешній грунт губив коріння. Дерева на цій смузі не росли. Вузький, довжелезний пустир розчахував ліс навпіл.
Пустир-просіка й вивів нас на крутогір'я… І знову, куди не глянеш, розлилася зеленохвиля повінь джунглів.
На пригірку порослого папороттю та велетенськими деревами плато вибрали місце для стоянки.
— Стоп машині — приїхали! — заволав Заєць.
— Їхали — і приїхали!
Я спересердя жбурнув свою ношу — в'язку лапатої деревної кори. Щось мені не подобалась ця зелена безвихідь — гущавина, її принишкла тиша. Серце ніби віщувало лихо. Втім, нічого й дивуватися: минуло не багато днів, як я, бранець лісу, ледве з нього вирвався.