Голова Дракона

Тендюк Леонід Михайлович

…З білого моря підіймається й клубочиться біла піна. Спочатку хвиля, потім друга — безліч хвиль біжать, лоскітливо торкаючись ніг.

То не вітрило, то мот кан хоа тран — дельфін Бамбі, чи, може, біла пелюстка лотоса, кружляючи, висне над спіненим морем.

— Хао-о-о-о!.. — кличе дружину. — Хао-о-о-о!..

І, розплющивши очі (яскраве світло засліплює на мить) та вигукнувши: «Він б'єт как бан!» [30] — замовкає.

Покалічений експериментаторами, перетворений на

людинорибу, хоч і з однією легенею, він не міг довго обходитися без водного середовища, отже, був приречений. І все ж кожен із нас неабияк переживав — було так боляче. Допікали докори сумління, що, може, не треба було брати його з собою. Втім, він би і в океані загинув…

30

Прощавайте, друзі! (в’єтнам.)

Неподалік від баобаба під кущистим деревцем викопали могилу. Тіло в'єтнамця — худий, мініатюрний, він висох, став схожим на мумію — обв'язали листям, по ліані спустили вниз.

— Ти мужньо жив, дорогий Чангу, — затремтів від хвилювання голос у Кіма Михайловича. — Кров проливав, щоб твоя земля стала щасливою і незалежною. І не твоя вина, що попав до звірів у подобі людини. Навіть із того лігва — скелі Голова Дракона — ти знайшов вихід і допоміг іншим вирватися. Про тебе ми, вірний друже, ніколи не забудемо.

— Спи спокійно, дорогий товаришу — дон ті тхан мен, — скинувши сомбреро, тихо мовив Альфред.

Лота поклала на груди Чангу дві червоногарячі, як кров, орхідеї, а я, змахнувши сльозу, пообіцяв:

— Ми виберемося, Чангу, з цієї зеленої пастки, і я неодмінно ще раз побуваю у В'єтнамі, знайду твоє далеке приморське село й розповім землякам про тебе. Прощавай, друже!

І ми опустили тіло небіжчика в могилу. На дереві, що росло в узголів'ї, Альфред, зчухравши фінкою кору, вирізав кілька скупих слів: «Чанг — в'єтнамець — жертва американських агресорів».

Сонце стояло в зеніті, і ліс, налитий спекою й задухою, ніби завмер — безгоміння. Постоявши в мовчанні над могилою, ми залишили це місце.

НЕТРЯМИ — НА ПІВНІЧ

Учора ми з Альфредом ходили на розвідку за крутогір'я з пальмовою долиною. Кім Михайлович наказував:

— На пройденій стежці, хлопці, як і раніше, лишайте позначки — надломлюйте деревця, робіть інші мітки.

Насичене випарами, вологе тропічне повітря сприяє буянню рослин.

Надмірно бурхливо зростають вони, прискорено й зухвало пнуться вгору, витісняючи з лісу струхлявілі, що не поступаються місцем, пеньки. Там, де ще вчора із землі витикався несмілий пуп'янок, сьогодні вже пробиває дорогу до сонця гінкий пагінець: за єдину ніч підріс, хвацько зіпнувшись на ноги. Усі наші позначки й намагання зафіксувати стежку-слід виявлялися марними — їх заступала нова, буйнозелена порість.

Ми жили на пагорбі багато днів. Уранці, як

тільки озивалися мавпи й дрозди, ці невтомні тропічні базіки, ми прокидались, і вже більше ніхто не спав.

Ранок наставав швидко, так само, як і тропічна ніч, — без мінливого переходу від темряви до світла. Забагряніло на сході, ліс ніби потонув у каламутній воді,— і ось яскравіє день.

Діждавшись, поки розвидниться й на тлі соковитої зелені чіткіше вималюється сіро-брунатне ниття ліан, ми починали фіззарядку.

Мені найбільше подобалось підтягуватися й лазити по ліанах і гілках. Чао від мене не відставала. Бувало, я ще тільки заношу руку, щоб підтягнутися, як довгохвоста витівниця — скік, скік! — і вже вгорі.

Одного разу я виліз так високо — аж у верховіття дерев-велетнів, — що побачив океан і розпливчату, ледь помітну пляму Драконової Голови. Стоїть, значить, чортова головешка, не поглинула її безодня!

Заєць хотів піднятися теж, щоб хоч краєм ока, як він казав, глянути на білий світ. Але не вистачило сил, і він, не досягнувши вершини, повернувся назад.

— Пальма першості по скоренню висоти в да Гами й Чао! — урочисто оголосив Кім Михайлович. — Вони наші верхолази.

— Чемпіонів нагороджують, а я нагороди не маю.

— Не спіши, Васько, — відказав командир. — Нагорода тебе не мине. Та й не дбай про неї — будь таким же безкорисливим, як ти є.

А все ж Альфред не пропустив повз вуха моїх слів. На другий день, коли я, завертаючи вранішній моціон, з мавпою злазив із ліани, Заєць дзвінкоголосо, на всі джунглі, вигукнув:

— Ось тобі, відважний і незрівнянний чемпіоне, пам'ятна медаль!

Він надів на шию — спочатку мені, потім макаці — по великому дерев'яному кружалу.

Лицевий бік був увінчаний — вирізьбленою, звичайно, — пальмовою гілкою, а на зворотній стороні напис.

При врученні нагороди Заєць усе переплутав: мою медаль начепив мавпі, а ту, що призначалася для Чао, — віддав мені.

Медалі — іменні, і я на своїй прочитав: «Неперевершеній і абсолютній мавпі».

Не став йому перечити — подякував за себе й за макаку.

Після фізичних вправ ми починали водні процедури. Я спорудив собі «басейн». За ніч у листя дикого банана, яке я жолобком клав між гіллям, стікало — і в росу, й під час раптових досвітніх злив — чимало води.

Один листок, наповнений водою, був моєю криницею: з неї я пив, снідаючи м'якушем кокосового горіха; два інших — цілющі ванни.

Хлопці запозичили цей метод і теж заходилися збирати воду.

День починався новими клопотами: шукали що-небудь їстівне — горіхів у долині вже не стало; йшли на розвідку, прокладаючи далі й далі стежку на північ.

Так, це було наше основне заняття — шукати дорогу, намагатися пробитися крізь нетрі. Щоправда, до цього часу далі гірського кряжа за пальмовою долиною ми не просунулися — густолісся, пута ліан.

І ось зараз, поховавши Чанга, ми тією ж стежкою, що ходили й раніше, подалися на північ.