Голубий пакет
Шрифт:
Хлопець витирав клоччям руки, коли до нього підійшов Глобке.
— Як ваші справа, юначе? Коли закінчуйт? — поцікавився він, граючись кінцем ланцюжка від годинника.
— Завтра, Карле Августовичу. Дуже-таки багато нагару.
— Це є вірно, — згодився Глобке. — Завтра душе допре. Бажаю вам приємний апетит.
Глобке попрямував до виходу, Кость — слідом за ним.
Порівнявшись із Фалькенбергом, Кость привітався, хоч прекрасно знав, що, вимагаючи привітань, сам есесівець ніколи не відповідав на них. Так сталося й зараз.
«Свинюка
Кость жив у районі вокзалу і на обідню перерву завжди ходив додому.
Дорога йшла через віадук, за бетонованим муром, що відгороджував територію станції, і забирала тринадцять-п'ятнадцять хвилин, тому Кость користувався нею рідко, а ходив додому навпростець.
Перестрибуючи через рейки, він досяг поворотного круга і, хвацько перемахнувши через високий мур, опинився на Поперечній вулиці, від якої до його провулка рукою подати.
Цей короткий шлях забирав усього три-чотири хвилини.
Кость притишив ходу і став уважно поглядати на паркани. На одному він помітив намальованого невмілою рукою чоловічка з тоненькими, як ниточки, руками й ногами. На тулубі в чоловічка можна було розгледіти дві цифри: 9–13.
Лише двоє могли зрозуміти значення цих цифр: той, хто писав, і Кость. Ніякий шифрувальник не зміг би розгадати зміст малюнка. Припустімо, хтось зрозумів, що цифра «9» означає сьогоднішнє число, а цифра «13» — час дня. Ну й що з цього? Чи зможе він скористатися своєю кмітливістю? Ні.
Будинок, в якому жив Кость із матір'ю, мав дві невеликі кімнатки, прихожу і кухоньку. Своїми білими стінами він яскраво виділявся з зелені вишневого садка, того самого садка, де в листопаді сорок першого року Кость знайшов пораненого комбата Чорноп'ятова.
Кость вбіг у прихожу і гукнув:
— Мамо!
— Я… я… — відгукнувся тихий голос, і з кухні вийшла маленька, худенька жінка років шістдесяти.
— Мамочко, мерщій теплої води! — квапливо попросив Кость. — Треба вмитись і негайно бігти до міста.
Він крадькома зиркнув на стіл, де його чекав сніданок: варена картопля, скибка чорного хліба і склянка молока. Поборовши спокусу, Кость скинув спецівку, вмився над тазом, надів святкові штани, причесався і квапливо вийшов на вулицю.
Малий на зріст для своїх вісімнадцяти років, Кость ступав широко, розгонисто, руками допомагаючи ходьбі, і від цього здавався більшим. Час від часу він стріпував головою, відкидаючи назад волосся.
«У моєму розпорядженні сорок п'ять хвилин, — міркував про себе хлопець. — Що ж виходить? Якщо туди двадцять, та назад двадцять, та п'ять хвилин там, то вийде сорок п'ять. Не годиться.
Треба встигнути забігти додому і хоч переодягтися. Доведеться налягти… Невдалий час призначив Митрофан Федорович… Видно, щось термінове. Не інакше… Він ніколи в перерву не викликав мене».
Зекономивши п'ять хвилин, Кость добрався нарешті до крамниці, де продавались випадкові речі.
Тут, як завжди, товпився, люд. Кость оглянувся навколо, обвів байдужим
— Покажіть, будь ласка, мені сорочку, — попросив Кость, — краще трикотажну.
Калюжний мовчки, із звичайним сердитим виразом і, як здалося Костеві, дуже повільно повернувся до полиці й почав перебирати на ній кілька різнобарвних сорочок. Він робив це знехотя, ніби знав, що покупець перед ним нічого не вартий, тільки щупає товар і нічого не візьме.
А в Костя дрижала з нетерплячки кожна жилка, і в душі він потроху лаяв свого старшого за повільність. Йому хотілось крикнути: «Та давайте, давайте будь-яку, Митрофане Федоровичу! Ви ж знаєте, що мені це байдуже, а тягнете! Я ж спізнюся!…»
За Костьовими підрахунками вже минуло хвилин зо три.
Нарешті Калюжний виклав на прилавок синю сорочку й завмер у незворушній позі, склавши руки на грудях. Кость швиденько розгорнув її і, забувши спитати про ціну, сказав:
— Ця мені подобається! Беру… Загорніть…
Йому здалося, що в очах Калюжного промайнув докір: ех ти, конспіратор!
Тоді Кость спитав про ціну і, схопивши чек, метнувся до каси.
«Ну, слава богу! — зітхнув він з полегшенням, опинившись на вулиці. — Ще встигну».
Він найбільше боявся зустріти кого-небудь із знайомих і втратити на цьому кілька хвилин, а тому поспішав, опустивши голову і не дивлячись на перехожих.
«Мерщій!.. Мерщій!..» повторював він собі й прискорював ходу.
Повернувшись додому, Кость розгорнув покупку і вийняв з неї аркушик паперу.
Кость був одночасно радистом і шифрувальником. Він знав те, що іншим підпільникам було невідомо. Через нього проходили найсекретніші повідомлення.
Раніше за Чорноп'ятова довідувався він про накази розвідвідділу армії, до його рук для зашифровки потрапляли явки організації та всі донесення про роботу підпілля. Він був зосередженням усіх таємниць.
Ось іще одну таємницю довірено йому. В його руках радіограма фронтові. В ній сказано:
«Нами захоплено пошту із ставки Гітлера на адресу командуючого Н-ською бронетанковою армією генерал-лейтенанта Шторха, документи про заново сконструйований і підготовлений для серійного виробництва надпотужний важкий танк «Дракон». У документах дані про озброєння, броню, потужність моторів і маневреність нового танка, інструкція по застосуванню його в бою.
Документи і креслення займають сто сімнадцять сторінок. Передача по радіо неможлива. Переправити документи за лінію фронту посланцем не наважуємось, рискуємо втратити. Пропонуємо два варіанти. Перший: висилайте людину на відомі явки, за тими ж паролями. Другий: направляйте літака з посадкою на галявину «К» — умови й сигнали повідомимо.
Вашого рішення чекаємо десятого о четвертій п'ятнадцять. Комбат».