Голубий пакет
Шрифт:
Штауфер дуже добре розумів стан арештованої: все робилося за його наказом. Він підійшов до тумбочки і налив склянку прозорої газованої води. Піднявши склянку до рівня очей, він роздивлявся з підкресленою увагою, як здіймалися догори маленькі бульки, викидаючи дрібнесенькі бризки.
— Ну от… Що ж ми робитимемо далі? — запитав він арештовану.
Розвідниця мовчала, міцно стиснувши губи.
Штауфер підніс склянку до рота і, закинувши голову, почав пити воду великими ковтками, його кадик ритмічно рухався. Поставивши
— Ви не передумали? Ні? Невже вам не ясно, що перед вами вибір: або розповісти про себе все, нічого не приховавши, або… — І він зробив промовистий жест над своєю головою. — Я розумію, що неприємно і те й друге, але існує правило: завжди вибирати з двох лих найменше. Я б особисто у вашому становищі…
— Вам теж доведеться коли-небудь вибирати! — не стрималася Юля.
Очі Штауфера побіліли. Він поквапливо підійшов до сейфа, зняв з нього шматок гумового шланга завтовшки в палець і, міцно затиснувши один кінець у своїй руці, наблизився до арештованої.
— Ви… нерозумна! — люто, крізь зуби кинув він. — І всякому терпінню може прийти край. Я не збираюся слухати ваші дотепи. Я можу зробити так, що ваш язик говоритиме тільки те, що мені треба.
Туманова подивилася йому в очі й посміхнулася.
Задзвонив телефон. Штауфер ляснув шлангом по халяві чобота і підійшов до стола. Повернувшись до арештованої спиною, він зняв трубку.
— Так, я! Ну? — запитав він різко і уривчасто. — Дурниця! Робіть те, що вам наказано. Атож!.. Щоб ви знали, нема на світі людини, якої б не мучила якась недуга. Що?..
Гестапівець у цивільному нахилився вперед, торкнув дівчину рукою і тихо, ледве ворушачи губами, запитав:
— Ви прочитали мою записку? Довіртесь мені… — Він замовк, помітивши рух Штауфера, і заглибився в папери.
Туманова пильно подивилася на нього. І їй здалося, що в його очах промайнуло співчуття.
Косячи очі на Штауфера, гестапівець знову поквапливо зашепотів:
— Я можу допомогти вам… треба діяти обережно… Слухайте мене…
Туманова підозріливо дивилась на нього й мовчала.
— Можливо, навіть… — Він рвучко випростався і замовк.
Штауфер повернувся і, видно, кінчав розмову:
— І я хворий, і ви хворі! Відправляйте його в табір! К чорту! Сьогодні ж! Я певен, що він там швидко поправить своє підірване здоров'я.
Він кинув трубку на важельок і, повернувшись до гестапівця, сказав:
— Накажіть зараз же викликати Готовцева!
Цивільний підвів голову.
— Він, мабуть, ще на службі. Ми постараємося за його участю уточнити деякі подробиці, — продовжував Штауфер.
Гестапівець устав і мовчки вийшов. Штауфер пройшовся по кімнаті і сів на підвіконня, граючись кіпцями шланга.
— Ви зважте, фрейлейн, — попередив він Туманову, — я перестану з вами панькатися. Ви накликаєте біду на свою голову. Мені траплялися
Туманова зміряла його презирливим поглядом і гидливо сказала:
— У вас фізіономія пацюка…
Штауфер завмер від несподіванки. Кров швидко сходила з його гострого обличчя. Заклавши руку за спину і нахиливши голову, він повільно наближався до дівчини.
Та завмерла від напруження.
З північного заходу на місто насувалася хмара. Спалахи блискавки вже обпалювали її, здалека долинав гуркіт грому. Хмара наступала швидко, невблаганно і поступово гасила зорі.
Війнув холоднуватий, передгрозовий вітерець, зашелестів листям дерев, стріпнув важкі прапори із свастикою біля входу в гестапо, промчав містом, тягнучи за собою куряву та сміття.
Стало ще тихше.
У дверях будинку гестапо показався Готовцев. Він удруге спробував допомогти Штауферу змусити розвідницю зізнатися, та з цього нічого не вийшло. Розгніваний і лютий, він вийшов з кабінету, відчуваючи, що гауптштурмфюрер не був захоплений ходом слідства.
Готовцев став на вулиці, розмірковуючи, вернутись йому в кафе, до закриття якого лишилось хвилин двадцять, чи податись додому. Вирішив іти додому.
Щохвилини озираючись, перебігаючи з одного боку вулиці на другий, Готовцев добрався до свого провулка. Хмара вже висіла над містом і немовби стала. Довга ламана блискавка прорізала небо, освітила на мить все навколо, і так загриміло, що у Готовцева забриніло у вухах. Він побіг провулком, шмигнув у прохідний двір, і раптом перед ним, наче з-під землі, виросли дві постаті.
— Хто? — скрикнув Готовцев і шарахнувся вбік.
— Свої, Даниле, без паніки, — заспокоїв його знайомий голос Заболотного.
— Степан? — з острахом запитав Готовцев, підступаючи ближче і зазираючи в обличчя.
— Він і є, — спокійно відповів той.
— А це хто? — передчуваючи біду, запитав Готовцев, приглядаючись до супутника Заболотного.
— Теж свій, — незворушно мовив Степан. — Веди нас до себе… Ми з вечора чекаємо тебе і вже набридли Клавці. Вона спати лягла.
— А що сталося? — спитав Готовцев стурбовано.
— Нічого особливого… Треба ніч пересидіти в тебе. Нас троє.
Готовцев оглянувся.
— Що ж, ходімо, — знехотя погодився він і повів двох через прохідний двір до невеликого будинку з ґаночком, що стояв поряд з напівзруйнованим гуртожитком колишнього сільськогосподарського технікуму. Зашумів дощ — лапатий, рясний.
Біля самого ґанку, тримаючи напоготові ключ від дверей, Готовцев побачив третього. Він одійшов від темної стіни і приєднався до них.