Голубий пакет

Брянцев Георгий Михайлович

Туманова мовчала, сумно дивлячись на букетик рідних лісових квітів, що стояли на сейфі. Як вони сюди потрапили? Чого? Чи це сентиментальність, яка живе поряд з витонченою жорстокістю?

А Штауфер вів далі:

— Я знаю, що ви мені заперечите: «Не так важливо, що я вмру. Важливо те, що в народі про мене залишиться пам'ять». Що ж, я вам відповім: безглуздо! Навіщо мертвому пам'ять про нього? Що з того, що хтось там і колись там, у хвилину доброго настрою, згадає про вас через сто чи тисячу років? Або про мене, або ось про нього. — Штауфер

кивнув у бік гестапівця в цивільному. — А нам яка користь від цього? Мертвому нічого не потрібно: ні згадки про нього, ні слави, ні почесті, ні любові. Все це для живих. І якщо живі іноді так багато говорять про мертвих, пишуть про них, то вже, повірте мені, робиться це тільки тому, що вигідно для самих живих. Ви можете сказати й інше: я, мовляв, померла, але не виказала таємниці. Теж безглуздо. Таємниця в наш час — поняття умовне. Якщо нею володіє кілька осіб — це вже не таємниця. А вашою таємницею володієте не ви одна. Задзвонив телефон.

Штауфер потягнувся рукою, зняв трубку, назвав себе і перекинувся з кимось малозначними фразами.

— Продовжимо, — звернувся він до Туманової. — Вам ясна моя думка?

— Цілком, але не ясно, навіщо це все?

— Я залюбки поясню: нам шкода вас. Ми естети, нам шкода занапастити молоде життя, знищити прекрасне. Я схильний думати, що вас може ждати щось інше, ніж смерть. Ви не знали, куди вас заведе доля. І ви через молодість, через упертість не хочете врятувати себе. Ми стараємося зробити це за вас…

— Не варто, — перебила його Туманова. — Про себе я подумаю сама.

Штауфер замовк і встав. Він вичерпав себе, та й терпець уже уривався. Він не любив вести отаких люб'язних і абстрактних розмов, вважав їх особливо важким і тонким прийомом і вдавався до них рідко. В ньому закипала скажена лють.

Що робити? Вона, звичайно, нічого не скаже. Ніякі сентиментальні бесіди її не розжалоблять. З нею треба діяти інакше: бити, різати, колоти, пиляти, пекти! От тоді вона, можливо, заговорить. Можливо! Але можливо, й не заговорить. На цій землі йому не раз траплялися люди, які поводилися так само, як і вона.

А як прикро! Все задумане валиться, як картковий будиночок! Зіпсовано таку гру, таку комбінацію! І все через одного молокососа, будь він тричі проклятий!

Штауфер пхнув ногою стілець, і той відлетів до стіни.

— Ми знаємо все! — ледве не закричав він. — Знаємо, що пробралися ви сюди не без допомоги командира партизанського загону Новожилова, що він заздалегідь попередив декого про вашу появу, що ви знаєте нашу мову і не від того, щоб влаштуватися в місті.

«Що таке? — дивувалася в думці Юля. — Який партизанський загін? Який Новожилов? Навіщо мені влаштовуватись? Чи він провокує?»

— Не будете ж ви заперечувати це? — запитав Штауфер.

— Нікому не заборонено фантазувати, — відповіла Туманова.

— Ах, он як… — спалахнув Штауфер. — А чого ви заходили в офіцерське кафе? В «Глобус»?.

— А хіба туди входити заборонено? — поцікавилась Юля.

— Але ви, ви чого заходили?

—

Так, як і всі…

Швидка конвульсія пробігла по обличчю Штауфера, м'язи пересмикнулися.

— Ви знайомі з поваром Готовцевим?

— Ні! — відповіла Туманова і тут-таки з тривогою подумала, що попала під нагляд, видно, не в лісі, а ще раніше, у місті. Інакше він не спитав би про Готовцева. Але тут одразу згадала про документи, свої документи, які потрапили до рук гестапівців. Згадала і зрозуміла, що накликала халепу і на Готовцева.

Штауфер розсміявся дрібним, заїкуватим сміхом, майже не розтискаючи тонких блідих губ. Сміх булькав у нього глибоко всередині.

Він підійшов до стола, взяв паспорт і прочитав уголос:

— «Готовцева Валентина Семенівна», — і повернувся в бік гестапівця в цивільному: — А його як?

— Готовцев Данило Семенович, — відповів той.

Лише тепер Туманова глянула на цивільного. Це був широкоплечий чоловік років тридцяти, з пишною золотистою шевелюрою. На ньому коричньовий піджак в «ялинку», комірець світлої сорочки бездоганно випрасуваний, галстук дбайливо пов'язаний.

Штауфер читав далі:

— «Народилася в селі Клявдино, Чернівецького повіту…»

— І Готовцев звідти ж, — додав гестапівець у цивільному.

— А ви його не знаєте? — з невинною посмішкою запитав Штауфер.

— Я вже відповіла.

— А як же документи? Як це розуміти?

— Як хочете, так і розумійте.

— Може, вам пам'ять зраджує?

— Який же ви нетямущий, — стомлено зауважила Юля. — Я ж кажу вам вашою мовою!

— Але, може, Готовцев вас знає? — вів далі своє Штауфер.

Туманова промовчала. Зародилась тривога: невже вони арештували Готовцева?

— Мовчите? Ви про це не подумали?

— І думати не хочу.

— А що як він вас знає? Якщо сестра забула свого рідного брата, то, може, брат не забув сестру? — Штауфер обійшов письмовий стіл і натиснув ногою на кнопку дзвінка, вмонтовану в підлогу. Вернувшись, він продовжував: — Ваш брат не дуже далеко звідси. Ви даремно так упираєтесь. Це вже всупереч розуму, а ви людина розсудлива. Правильно?

— Вам видніше, — відповіла Туманова, прекрасно розуміючи, наскільки правий гестапівець. Звичайно, факти проти неї. Та ще ж які факти! Її схопили під час сеансу, у неї відібрали все, що виказувало її професію. Щоправда, вороги щось плутають. Про якийсь лист, про партизанів неспроста заводять… Але…

Почувся обережний стук у двері.

— Будь ласка! — голосно сказав Штауфер. Хтось увійшов і зачинив за собою двері.

— Огляньтеся і подивіться! — наказав Штауфер арештованій.

Передчуваючи щось недобре, Туманова повернула голову, і щось перехопило їй подих. Кроків за три від дверей стояв Готовцев. Він дивився собі під ноги і розгублено м'яв у руках синю кепку.

Скільки треба було мати душевних сил, щоб не змінитись на обличчі і не зрадити себе!

— Хто це? — запитав Штауфер, пильно стежачи за дівчиною.