Гори говорять
Шрифт:
Досягнувши Григорівки й користаючись панікою та темнотою ночі, порішив махнути додому. Тут же до чорта, всього подати рукою, а дома більше року не був. Мокрий, ранений, вимордований, порішив забігти хоч на годину попоїсти та переодягнутися.
Але чи донесуть ноги? Вони зовсім відмовляються служити, а до Ясіня кільометрів пятнадцять ходи. Три добрих годині. Одначе було не було. Жінка, тепло, страва. Йде! Він знає добре дорогу. Ніч для нього не страшна.
Відпустку нема в кого брати. Закинув на плечі торбу, кріс і гайда. Ноги гнуться від перевтоми. Тіло, ніби поло мане. Одначе напружив усі зусилля, розімняв
Коли вибіг на шлях, на щастя трапився тягарник. Підчепився ззаду і за двадцять хвилин був в Ясіню. Ох, село, рідне село. Так вже давно тебе не бачив! Але тепер нічого тут не побачиш. Темнота, повно вояків. На вулиці Содома й Гомора. Пейсаті мешканці неймовірно галасують і, забравщи своє майно на підводи, виїзджають.
Але Гриць немає.часу до цього придивлятися, йому ще дістатися на один груник і він доми, коло. жінки, в теплі. Переходить міст, перед ним стежка догори. Ох, і крута вона клята сьогодні. Ну, витримайте ще Ніженьки! Ще хвилинку сили, ще одну! Далі, вперед. Не можна далі. Стає, відсапує. Ще мент, ще хвилинку, ще одно зусилля.
Ось він уже бачить рідну хатину. Бачить у її вікні світло. Марійка не спить. Хіба-ж можна такої ночі спати? Десь, видно, метушиться бідна. Он як світло мигає.
І ось він на рідному подвірю. Став, віддихнув, зняв шапку. Ноги тремтять, підгинаються, очі заливає піт. Йде до хати. Але, що то за кінь стоїть коло повітки? Підходить. Величезний, осідланий, військовий конисько. Не добра думка мигнула в нього. Замісць до дверей, підійшов до вікна, приложив бідачисько мокре чоло до тахлі й дивиться. Дивиться й чує, як починає буритися кров. Обтирає долонею чоло, очі, а долоня в крові й бруді.
Так. Він не помилився. Він виразно бачив його, свого ворога. Це він там, дужий, здоровий. Лють страшна прокинулася, так би розбив все навкруги. За плечима в нього кріс, але він не встані зняти його. Нарешті Гриць бачить, як Павло обняв Марійку, поцілував і виходить. А вона нічого. Вона ще видно радіє. Гриць причаївся за рогом хати. Ось Павло вийшов, сів на коня. Кінь, видно втомлений, тяжко затупав копитами й зник у темноті.
Марійка весело вернулася до хати й зараз до дитини. Воно спить. Хай спить. Дяка Богові й усім святим, що не треба нікуди тікати. Згадала, що треба варити. Отже-ж він скоро вернеться. Обернулася до порога й остовпіла.
На порозі в орамленню дверей стоїть обідрана, окривавлена постать. Вона пізнала її й різко викрикнула. Обличчя Марійки зблідло, очі сильно побільшилися.
А Гриць, як стояв на порозі, так і не пішов далі. Поволі сів у відчинених навстежінь дверях, поставив перед собою кріс і дико дивиться на Марійку. Зазираючи в вікно, він не бачив колиски з дитиною. Але тепер зобачив. Спочатку зовсім остовпів і коли б Марійка не так перелякалася, могла б спокійно взяти дитину й вийти з нею геть. Але від переляку в неї не стало духу. В ногах почула сильну слабість, не видержала погляду Гриця й почала кричати.
На полонинах Бубне, Кукул клекоче гарматня стрілянина. Чорну масу ночі безнастанно крають пекельні стрільна, які з сатанською силою рвуть скелі й розсипають навкруги свої демонські
За годину вернувся Павло. Віз з собою харчі й теплий одяг для Марійки та дитини. Підїзджаючи до хати — дивувався, що невидно світла. Погнав коня, вїхав на двір, зплигнув і до хати. Сінні і хатні двері навстежінь. Всі вікна вибиті. У хаті гробова тиша.
— Марійко! — гукнув Павло. Ніхто не відповів.
— Марійко! — сильніше гукнув. Тиша. Що є?
— Марійко! — кричав щосили й швидко засвітив бензинову запальничку. Блиснув огонь. Перед очима руїна. Швидко шукає лямпу, але не находить. Під ногами щось плутається. Нагнувся — дитина! Мороз пішов поза шкурою. Схопив диття, а воно майже голе й ще тепле. Притулив до вуха, слухає. Здається жиє. Швидко, похапцем огорнув його, чим міг, поклав на лаві. Тут саме й побачив Марійку. Розпатлана, майже гола, лежала між побитим столом, ліжком і посудою. Здавалося, що сюди влетіла граната і розторощила кожну річ окремо. Павло підняв Марійку. Була непритомна.
Цілу ніч били гармати й цілу ніч здрігалася й тремтіла земля.
18
Я знов на фронті. Грудень — січень. Окопи наші на половині Григорівка. Це півтора тисячі метрів над рівнем моря. Приділили мене до німецької частини, як знавця терему. Боїв нема, але дошкульно допікає природа. Хуртовини й морози лютують без кінця. Рана моя лишилася спомином і ніс заховав свою патріярхальність. Глибоко вдячний небу за його велику ласку до мого носа й, якщо він не відмерзне на наших рідних полонинах, то ця чудесна оздоба мого обличчя краситиме меме до смерті. Доречі в дужках зауважу, що він прислужився до підвищення мого військового рангу. Я вже "гер корпораль".
Щоденний порядок такий: рано гірка кава й кілька десятків російських "чамайданів". Вони кожного ранку видно звикли марнувати ті дорогі стрільна. Все одно більше двох-трьох не забють. Полудень — обід: змерзла юшка, змерзлі бараболі, змерзла яловичина, а на десерт знов "чамайдани". Це, щоб розігрітися. Огню-ж на передній лінії не вільно розводити, бо вночі блищить, а вдень димить. Дивуєшся нераз і кленеш, чому той вогонь якраз блискучим і димливим створено. До вечора те саме, що й до полудня, цебто — нічого. Якщо дасться попасти в землянку, то знищиш сотню-другу вошей, а ні, то й того заняття позбавлений. Сидиш і думаєш.
Сонця, або не видно, або холодне, як душа ката. Заходить криваво й люто заливає жорстокими барвами залединілі шпилі гір. Сам чорт не видумав би кращого видовища, коли над срібною землею жахкотить велетенська кривава пляма, шпурляючи на вас проміні, від котрих замерзає мізок і душа.
Сьогодні ввалює до нас "райхсдойче" Пацігофер і заявляє: — моя думка це перпетуум мобіле. Ну, хоч би її, нарешті, чорт забрав. Сидиш — думаєш. Ляжеш, не спиш, а думаєш. Домерзаєш, а всетаки думаєш. Це перон би його тріснув (він з Горішнього Шлеську) ніщо як прокляття. Величезну помилку зробив Бог, удмухнувши нам ту душу "безсмертну й розумну". І на якого біса вона нам здалася? Тиранить тебе й мовчи. А я до того Божого твору, якого звемо людиною, додав би поправку. Десь на животі, коло пупа, приробив би непомітний гудзик, щоб регулювати ту прокляту думку. Хочеш, думаєш, не хочеш — кліпс-кляпс і сидиш собі спокійно, як фараонська мумія.