Гори говорять
Шрифт:
— А як би ти тоді додумався відкрити знова те твоє мобіле? — спокійно питає хтось з кута землянки.
— Дуже просто. Це мусів би бути автомат. Накрутив, скажемо, на пів години й сидиш, лупаєш очима.
— Ну, от ти так сидиш і лупаєш, а тут зненацька на голову "чамайдан".
— І чорт з ним. Хай гатить. Принаймні знаєш, що без думки був.
— Це так ти гадаєш, а от я й не годжуся з тобою. Без думки й вошу не вбєш.
— А знаєш. Карл, — перебиває того довгий вояк, що сидить коло "душогрійки" і латає
— От диво, мурчить спокійно Карл. Я сам маю їх мільйон. Вони вже мені прожерли матню, а тепер коміра дожерають.
— Так твої ще сумлінні, докидає Брух. Вони хоч коміра та матню жеруть, а от мої мене самого гризуть, як чорти.
— Кращої матні від тебе не знайдеш й на Марсі. Не дивуйся, що й воші ласують.
Дехто регоче. На цьому розмова вичерпується. У землянці пітьма, сморід, чугунна "душогрійка" розчервонілася й пече. По стінах тече земляний піт.
На дворі лютує хуртовина. Різкий-же норд-вест стриже від Синяка й Хомяка. Все під снігом, все мертве. Оббиті сухі ялиці брязкотять і висвистують пруттям. Часами не можна розібрати, чи то вітер гуде, чи летить стрільне.
Двері землянки відчиняються й до середини ввалюється купа снігу. Виявляється вояк. Бідачисько застряг у вузьких дверях, а холод валуном котить.
— Випхніть ту чортову корову! — кричить той, що сидить без сорочки найближче дверей.
— Ей, ти, поросний! Зачиняй двері!
Вояк усовується і роздивляється, кому має голоситися. Натрапив на Бруха. — Та-та-та! голошу слухняно, що наша розвідка піймала двох русів. Один з них старшина.
— Що-ж, ти нам зо всіх Карпат приніс сніг? — каже Брух. — А де-ж ті руси?
— Там, — махнув вояк рукою на двері.
— Там… Де там? В…? — сердито додав міцне слівце.
— Коло передньої землянки.
— Ну, так і кажи. А то там. Йди, тащи їх сюди.
Вояк знова довго виходить. Один з наших зривається, випихає його коліном і зачиняє двері.
В той час запіпікав телефон. — Гальо! Західній відтинок Григорівки. — Капораль Брух. Так, прошу, гер лойтинант! Найкраще капораль Цокан. Так, гер лойтинант! Ще раз. Дякую! Троє людей? Наказ, гер лойтинант! Явол!
Брух виключає слухавку.
— Що там, Брух, оскверняєш моє імя?
— Вчора, сучі коти москалі, обстріляли з далекосяглої Ясіня й зірвали там потяг з набоями. Наша "ковбаса", яка до цього часу сторчала над Тисою, також зникла. Готують наступ і видно хочуть зірвати позицію — Говерля. Там найслабше місце. Ти береш три лицарі й мчиш на Говерлю. бо з тамтими немає ніякого звязку. Маєш звести їх у низ, інакше, чого доброго, їх зірвуть.
— В якій годині маю вийти?
— В шостій.,
— А тепер?
— За десять чотири.
— Дадуть якусь вечерю? Принаймні б щось поряднішого.
— Вечерю
Всі зацікавилися полоненими. Ті, що сиділи без сорочок, одягнулися й позащіпалися. Старшина ж чужий прийде. Принаймні буде розрада. Всі задоволені.
По часі приводять. У чоботях, у довгих сірих плащах, у сірих з кляпами вовняних шапках. Один високий, дужий, оброслий досить порядно бородою.
Другий маленький, борідка цапком, рижоватий. У першого видно на нараменнику одну зірку. "Прапорщик", чи щось таке.
— Гутентаг, — вітається "прапорщик" по-німецьки.
— Вількоммен, — відповідає йому Брух. Брух сьогодні офіційна особа — дижурний. Ми-ж усі мовчимо.
— Іх ферштеге етвас дойч, — одразу заявляє полонений.
— Нун гут! — киває головою Брух. — Бітте, немен зі пляц! — і показав на обрізок колоди коло грубки. Полонений старшина такий високий, що йому наша землянка низька й мусить нахилятися. На запрошення Бруха сідає. На ньому багато снігу, який коло печі починає швидко розтавати. Вода стікає по плащі, чоботях. На долівці повстає калюжа. Це видно непокоїть нашого гостя.
— Вогер зінд зі? — питає Брух.
— Іх бін авс Полтава. Абер іх габе гір дізе швайнерай — і показує зніяковіло на долівку.
Ми усміхаємося. Це "швайнерай" він так кумедно виговорив, що ми всі дістали гарний, разом приятельський до нього настрій. Він починає нас цікавити. Другий стоїть коло дверей і розгублено посміхається. Обличчя його добряцьке, наївне. Він видно хотів би також щось сказати, але нічого не розуміє по-німецьки.
— Дас махт ніхтс. Во іст дізе Полтава? — каже знов Брух.
"Прапорщик" сміліє. — Ін дер Україно, гінтер дем Київ — відповідає він. Сидить зігнутий. Обидві великі з грубими пальцями долоні обпер об мокрі коліна. Поли плаща починають сильно парувати. Розкидає їх і гріє коліна.
— Так ви українець? — питаю його по-українськи. Він зрадів і відразу по-німецьки відповів: Яволь. їх бін українер…
— Значить, земляк? Дуже приємно! Вітаю! — і я назвав своє імя.
Москалик, що ввесь час стояв мовчки й силився щось проговорити, також прояснів, затупав і схиливши на бік голову, солоденько заспівав:
— Ну, каже Пацігофер. — І в нас до біса читається. Узвертаючися до мене і вимовляючи к майже як х.
Я не цілком його зрозумів і чомусь по-мадярськи відповідаю: — нем тудум.
— Нємтуду? Не слихівал таковой. Вероятна у австрійця і губєрніния.
— Замовчи ти ж… морожена! — грубо крикнув на москалика "прапорщик". Той одначе не образився й не змінив свого солодкого виразу. Стоїть, очима кліпає та витерає їх кулаками. Я засміявся.
— Вас гат ер гезагт? — допитуються німці. Старшина пояснює й усі щиро регочуть. Москалик тупає.