Горить свіча
Шрифт:
— Може, потрапезуємо? — спитав ігумен, осіняючи його хрестом.
— Ні, отче, я ситий — снідав дома. А дорога далека — мушу їхати!
Келійник вивів його у двір, відчинив ворота. Добриня спритно скочив у сідло і повернув праворуч, до лісу, на биту дорогу, що пролягла понад Ірпенем від Білгорода до Звенигорода та Чорногорода, а там далі через Змієві вали — до Юр'єва та до Галича.
3
Майже два тижні їхав Добриня від міста до міста, від городища до городища, від селища до селища — спочатку понад Ірпенем на захід, а потім понад Россю
Стояв у розпалі сонячний передосінній ранок, коли Добриня під'їхав до Княжої Гори. Тут, видно, як і всюди, не ждали біди. Ворота розчинені навстіж, на луках понад Россю косарі косили буйну отаву. Одягнуті ще по-літньому в білі сорочки жінки й дівчата йшли за ними слідом і граблями та дерев'яними вилами-дворіжками розтрушували її тонким шаром, щоб швидше сохла.
Добриня торкнув коня і рушив до воріт, але тут з них виїхало кілька вершників. Усі були при зброї: мечі, луки, списи, у тулах повно стріл. Попереду на гнідому огиреві басував немолодий уже, але ще міцний, широкоплечий чолов'яга. Його чорна кострубата борода закривала півгрудей, над нею червонів спечений на сонці кирпатий ніс, а з-під крутого лоба зорило одне-єдине око — друге чоловік десь загубив.
Помітивши незнайомця, він зупинився, по-буйволячому нагнув голову.
— Ти хто, хлопче? Звідки і до кого?
Добриня вклонився.
— Я посланець великого князя київського Данила та тисяцького Дмитра, їду до воєводи Всеслава. А звати мене Добринею.
— Я воєвода Всеслав, — сповістив одноокий і, не приховуючи подиву, запитав: — От тільки не розумію, чому ти назвався посланцем князя Данила та тисяцького Дмитра? Хіба... Ти хочеш сказати, що в Києві...
— Так, зараз у Києві новий князь і новий тисяцький, — закінчив його думку Добриня. — Вони й послали мене на Поросся, щоб я попередив усіх про можливий напад хана Батия.
— Батия? — Звістка, видно, приголомшила воєводу, бо він, розкривши рота, так і забув його стулити і довго кліпав єдиним оком: — Ти хочеш сказати, що на нас ідуть татарове? Коли ж їх ждати тут?
— От цього я не знаю. Дмитро просив, щоб ви слідкували за Полем і, як тільки помітите ворога, сповістили Київ і всі навколишні городи.
— Гм, от так притичина! — воєвода розгублено оглянувся на своїх супутників. — А ми тут саме зібралися на лови...
Його подив був такий непідробний, страх видимий, а розчарування і розгубленість такі безпосередні, що Добриня не зміг стримати усмішки.
— Лови, воєводо, доведеться відкласти. Князь наказав готуватися до оборони і в разі нападу — стояти на смерть! Передусім треба вислати дозори до бродів через Дніпро — один на південь, за Рось, а другий на північ, до Зарубинецького броду. Потім — завезти в городище припаси, зброю, зібрати людей... Лови таки доведеться відкласти!
Воєвода Всеслав розвів руками,
— Побий мене грім, хлопче, якщо ти не зіпсував нам сьогодні день! Та що поробиш? Щоб не стати легкою здобиччю іншого ловця — хана Батия, доведеться тебе послухатися. Пошлю дозорців — хай постережуть броди! — І вже зовсім іншим голосом, твердим, суворим, звернувся до молодиків, що стояли мовчки позаду: — Ось що, синки, припаси у вас є, коні свіжі — гайда в дорогу! Ви, Іванцю та Петрусю, за Рось, а ти, Дмитрику, з Грицьком поїдеш до Зарубинців! Слідкуйте пильно! Як тільки помітите орду, мчіть до мене! Заміну пришлю завтра над вечір... Зрозуміли?
— Зрозуміли, батьку. Дозволь рушати?
— Рушайте! І пильнуйте добре, щоб самим не стати здобиччю степовиків! Ми ж з Добринею залишимося дома. Йому після дороги не гріх і спочити. Чи не так?
— Так. Спочину день чи два — та й назад, до Києва.
— Ну от. А я займуся іншим. Діла у нас, бачу, буде зараз невпрогорт.
Спочити кілька днів Добрині не пощастило. Наступного ранку, коли він ще спав на сіновалі, до нього заглянув воєвода Всеслав — гукнув:
— Вставай, голубе! Вставай! Татари!
Добриня миттю підхопився. Сон — як рукою зняло. Спочатку він подумав, що воєвода жартує, хоче його налякати, але тут же, вийшовши з повіті, побачив у дворі стомлених, прибитих дорожньою пилюкою, якихось наляканих, пригнічених синів воєводи — Дмитрика та Грицька, що тримали за поводи змокрілих від швидкої їзди коней, а навколо них — увесь численний рід: високу, худу його жону Килину, двох дочок-отроковиць, трьох невісток, до яких горнулися білоголові дітваки, — і думка про жарт відразу відлетіла.
— Де татари?
— Хлопці кажуть — переправляються Зарубинським бродом через Дніпро. Чолові, тобто передові загони уже встигли перетнути степ аж до Росави, а задні ще тільки підходять з того боку до переправи. Іде їх тьма-тьмуща!..
Перетнули степ! Ця звістка змусила Добриню здригнутися.
— Як же я доберуся до Києва?
— Ніяк не доберешся, якщо не хочеш потрапити їм до рук...
— Не хочу!
— Тоді доведеться тобі залишитися з нами.
— Але ж я повинен сповістити боярина Дмитра і всіх киян про нашестя! Як же я можу залишатися тут?
— Ну, про це не слід турбуватися. Уже, напевне, хто-небудь з Іван-города чи з Чучина скаче до Києва з такою звісткою... Нам треба турбуватися про інше — куди повернуть татари? На Київ чи спочатку на нас, тобто на Поросся?
— А ви як думаєте, батьку?
— Я думаю — вони спочатку вдарять на Поросся, — невпевнено відповів Всеслав, а після роздуму додав: — Хоча можуть відразу піти і на Київ... Це вже як захоче Батий. Йому нашого розуму не позичати.
Пам'ятаючи слова воєводи Дмитра, Добриня заперечив:
— Ударять вони спочатку на Поросся, бо Батий побоїться залишати у себе в тилу велику військову силу. А окрім того, йому потрібен полон.
— Полон? Для чого?
— Мунгали звикли всі найважчі та найнебезпечніші роботи в поході перекладати на плечі полонеників. А їх на початку походу у них або обмаль, або зовсім немає. Тож вони постараються набрати якомога більше люду тут, на Пороссі.
Воєвода пильно вдивлявся своїм єдиним оком у молодого киянина, потім скрушно похитав великою кудлатою головою.