Горить свіча

Малик Владимир Кириллович

— Отже, вдарять вони спочатку на нас... Треба скликати людей! Бийте у вічовий дзвін, хлопці!

Хтось швидко метнувся до невеличкої дерев'яної церкви. Поки лунав вічовий дзвін, скликаючи всіх у городище прибули ще два сини воєводи — Іванцьо та Петрусь, які їздили за Рось. Ледве скочивши з коней, загукали в один голос:

— Батьку, татари! Переправилися через Дніпро! Сюди йдуть!

Жінки заголосили, їм завторили діти. Невидимий жах почав заповзати в людські серця, сковувати їх крижаним холодом.

— Боже, Боже, що з нами буде! —

зойкнула стара воєводиха і пригорнула до себе білявих простоволосих онуків. — Дітоньки мої! Мої голуб'ятонька! Мої перепеленятонька!

Діти злякано тулилися до бабусі.

— Цитьте! Не гомоніть! — гримнув воєвода Всеслав. — Що буде, те й буде! Що людям, те й нам! Але ж не піддаватися проклятому Батиєві — будемо битися до останнього! Хлопці, збирайте людей! Шліть гінців у найближчі села — хай усі тікають сюди, в городище! Та не з голими руками, а зі зброєю! Та й збіжжя, скільки мають, — хай прихоплюють з собою! Та й всілякі інші припаси нам не завадять! Щоб було що кинути на зуби!

Молоді воїни сідали на коней і шпарко пускалися навскач. А назустріч їм уже поспішали поршани — з дітьми, з худобою, з домашнім скарбом. І їх підганяли тривожні невгаваючі звуки голосистого вічового дзвона — бем, бем, бем!..

4

Надвечір того ж погожого дня тумени Батия почали затоплювати Поросся: мов сльота-сквира, нахлинули вони на обидва береги прадавньої слов'янської ріки, що довгі століття була південним рубежем Київської землі, і заполонили її селища, а високі городища обступили і взяли у важкі обійми.

Княжа Гора першою грудьми зустріла страшну навалу. Не всі довколишні поршани встигли сховатися за її валами. Багато хто відразу став легкою здобиччю нападників, дехто втік у ліси, а найспритніші перепливли Дніпро і пірнули у зелені хащі його безмежних плавнів. Та все ж більшості пощастило заховатися за валами городища, і тепер воно нагадувало розворушений мурашник. Всюди вешталися чоловіки, жінки, діти, іржали прив'язані до конов'язів коні, ревла худоба. Всі були стривожені, налякані — ждали біди, ждали смерті.

Воєвода Всеслав з синами і Добринею стояв на надбрамній вежі, коли на дорозі, що вела з Дівич-гори, з'явився, здіймаючи куряву, великий кінний загін. Татари! Вже видно кошлаті малахаї вершників, широкі вилицюваті обличчя з вузькими очима, криві шаблі при боках, Тонкі списи, незвично вигнуті луки та пишні бунчуки з кінських хвостів, що розвівалися на вітрі.

Воєвода перехрестився.

— Яка сила пре! Боже, яка страшна сила! Чи й вистоїмо?

Добриня знав, що вистояти Княжа Гора не зможе. Переяслав не втримався! Чернігів не вистояв! А Княжа Гора проти них — що горобець супроти орла! Однак нічого цього не сказав, навіщо вносити у серця захисників сум'яття, зневіру і розгубленість? Досить того, що в самого на душі камінь. Вимушено залишившись тут, він швидко зрозумів, що його знову жде або смерть, або полон.

Татари зупинилися на чималій відстані

від городища і, не злазячи з коней, довго розглядали його, перемовляючись між собою. Незабаром до них підійшли ще два загони, і один з них рушив яром праворуч, а другий — яром ліворуч, обступаючи шпиль з усіх боків.

— Невже так зразу підуть на приступ? — прошепотів Всеслав, витираючи сльозу із незрячого ока.

Він звертався до Добрині, що єдиний серед захисників фортеці зблизька знав звичаї і повадки цих незнаних тут досі племен. Але Добриня лише знизав плечима.

— Важко передбачити, що зроблять мунгали. Однак я не думаю, щоб вони ось так зразу пішли на приступ. Гадаю, спочатку спробують умовити нас здатися по добрій волі. Так вони робили повсюди.

Він не помилився. Від гурту вершників відокремився один і, під'їхавши до рову, гукнув:

— А-гея! ОрусутиІ Твоя моя не стріляй! Відчиняй ворота — здавайся! Мало-мало жити будеш! Мало-мало їсти будеш! Моя твоя не чіпай! Моя твоя не скривджуй! Ворота мало-мало відчиняй!

Добрині така пісенька була давно відома, і він підсміювався з потуг не дуже вправного посла, а воєводу і його синів вона обурила.

— Ах ти, сучий сину, чого захотів! Мало-мало відчиняй! — перекривив татарина старий. — А стріли в пельку не хочеш?

Він схопив лука і висмикнув із шкіряного тула стрілу. Та Добриня притримав його руку.

— Чекай, батьку, не стріляй! Посол же! Я хочу порозмовляти з ним, може, дещо вивідаю.

Всеслав трохи охолов, відклав лука, але буркнув спересердя:

— Посол! До нігтя б його — і край! Як вошу!

Добриня перехилився через дерев'яне забороло.

— Гей, ти, мунгале, як тебе звати? І хто ти? Той здивувався, почувши рідну мову, вище задер голову, виставивши наперед худу хрящувату шию і прижмуривши і без того вузькі очі.

— Я десятник Товрул. А тебе як звати?

— Мене звати Добринею.

Товрул на якусь мить завмер, потім раптом ляснув себе долонями по стегнах і вигукнув:

— Ой-бой! Добриня! Авжеж — це ти! Я пам'ятаю тебе! Ти богол Жадігера, брата Жокте, що був послом Мунке-каана до орусутського князя в Киюві! Я пам'ятаю тебе!

Тепер настала черга здивуватися Добрині. Він просто був ошелешений словами кочовика. Як? Його знає цей арат?

Звідки? Хто він такий?

— Чоловіче, ти, напевне, з тумену Мунке-каана, якщо знаєш мене? Та ще, може, із сотні Жокте або й самого Жадігера?

— Ойє, ойє, ти не помилився, орусуте. Я справді із тумена Мунке-каана, хай береже його Вічне Небо!

— А Жадігер? Він тут?

Товлур прицмокнув язиком.

— Жадігер! Дзе-дзе! Жадігер став благородним нойоном! Джагуном! Сотником! Ойє! Ойє!

— Сотником? За які ж такі заслуги?

— За смерть брата Жокте.

— За смерть брата?

Товлур пояснив:

— Жадігер дуже побивався за братом. Щоб утішити його, Мунке-каан віддав під його руку баатурів Жокте. І Жадігер утішився. Тепер він знатний нойон!